Юрій Бідзіля: «Стандарти журналістики мирного часу не працюють і не можуть працювати в умовах війни»

• Юрію Михайловичу, що можете сказати про стан сучасної журналістики в Україні?

– Нинішня журналістика, і не лише в Україні, перебуває у вкрай непростому й турбулентному стані. Глобалізаційні процеси, інформаційні мережі, бурхливий розвиток Інтернету, яким уже охоплено мільярди людей, формує новий тип журналістики, що характеризується потенційними можливостями чи не будь-якого громадянина брати участь у творенні масової інформації.

З іншого боку, така модифікація й ефект масифікації у медіасфері частенько породжує менш якісний інформаційний продукт, який нерідко має маніпулятивний, а інколи й патогенний вміст, що шкодить суспільно-масовій інформаційній свідомості, – така інформація її ґвалтує й деформує.

Збройні конфлікти у світі засвідчили, що стандарти журналістики мирного часу абсолютно не працюють в умовах війни. З початком повномасштабної російської агресії проти України в нашому суспільстві зросли вимоги до професійних медійників як щодо оперативної підготовки новин, так і до максимальної об’єктивності й перевірки фактів, а в умовах війни зробити це інколи вкрай важко. До війни західна журналістика була для нас зразком медіастандартів, а західні журналісти сприймалися українськими, як гуру. Та з повномасштабним вторгненням Росії до України з’явилося багато запитань до іноземних медіа й журналістів щодо об’єктивності висвітлення подій у нашій державі, виявилося, що західні журналісти далеко не завжди дотримуються професійних стандартів.

Одночасно стандарти журналістики мирного часу не працюють і не можуть працювати в умовах війни. Приміром, у мирний час оприлюднювати фото трупів у ЗМІ вважалося б неприпустимим. Під час війни такі матеріали можуть слугувати доказами воєнних злочинів держави-агресора і фактично є не лише інформуванням, а й документуванням. Змінився стандарт і щодо балансу думок, бо яким чином можна досягти балансу, коли кореспондент подає думку жертви й агресора. Тим більше в умовах десятилітньої пропаганди й маніпуляцій у московитському медіапросторі російський обиватель, а агресор і поготів, ніколи не визнає свої дії неправомірними й злочинними. До речі, саме завдяки кейсам українських журналістів вдалося віднайти конкретні випадки воєнних злочинів і підтвердити їх. І це факти, а не балакання про якогось росіянина, що воював в Україні, тверді докази, що саме він убив цивільного чи скоїв інший воєнний злочин.

• А як бути з Інтернетом? Більшість молоді отримує інформацію в ліпшому разі з телеграм-каналів, а часто й від звичайних блоґерів. Що ми, як журналісти, можемо зробити, щоб привернути увагу до більш надійних ЗМІ?

– Інформація з телеграм-каналів не обов’язково буде неякісною і ненадійною. Тим більше, що тепер і традиційні медіа часто використовують новітні способи для оперативного поширення новин. Інша річ, що читач повинен навчитися розпізнавати якісну і неякісну інформацію, об’єктивну і тенденційну, конструктивну і патогенну.

Більшою проблемою є те, що наше суспільство взагалі мало читає, а молодь і поготів. Люди намагаються віднайти таке джерело, яке подає свіжу інформацію дуже стисло. Однак лаконічність – це не завжди ознака об’єктивності й надійності. Якраз аналітична журналістика, якщо вона якісна і залучає компетентних експертів, може подати проблему об’єктивно. І ось тут важливу роль відіграє навчання суспільства медіаграмотності, бо не тільки молодь може потрапити на гачок фейкової інформації, а й представники старшого покоління.

На жаль, у вітчизняній системі освіти більше говорять про медіаграмотність, ніж роблять. Наразі це питання вирішується частково завдяки волонтерській діяльності різних медійних громадських організацій. Переконаний, що і в школах, і у закладах вищої освіти ще бозна-коли доцільно було ввести навчальну дисципліну «Основи медіаграмотності». Тоді б і російській пропаганді не так легко було поширювати деструктивні наративи та фейки, а українське суспільство мало б антифейкове щеплення. Тим більше, що ми намагаємося інтегрувати наші системи освіти й інформації у європейську. А практика викладання медіаграмотності в більшості країн ЄС уже давно існує, так само як у Великій Британії, США, Японії та інших країнах.

• А чи є майбутнє у друкованої преси, на вашу думку?

– Таких величезних накладів друкованої періодики, як це було ще 30–40 років тому, вже ніколи не буде. Однак вона існуватиме, бо у будь-якому суспільстві, й не тільки серед старшого покоління, завжди буде якась кількість читачів, які хотітимуть потримати в руках справжню газету чи журнал. Майбутнє друкованої преси – це онлайн-версії. І тут є дуже непогана, вже понад десятилітня практика Швеції, де передплатники підписуються на електронні версії улюблених газет, зокрема й щоденних. Це зручно й вигідно: ми сприяємо збереженню екології, не вдаємося до послуг листоноші й не йдемо до кіоску, та й інформацію можемо отримати набагато швидше.

• Поговорімо про УжНУ. Юрію Михайловичу, скажіть, які зміни сталися в навчальному процесі від початку вашого керівництва факультетом?

– Переконаний, що завдання будь-якого керівника – не руйнувати та знищувати, а зберігати й примножувати традиції. Найкраще, що відбулося в навчальному процесі, – це те, що ми нарешті повернулися після ковідного карантину до живого спілкування зі студентами. На щастя, попри військову агресію Росії проти України, маємо змогу навчатися наживо.

А загалом освітній процес в університеті – це не лише навчання, а й наукова, волонтерська та суспільно-громадська робота студентів. Тішуся з того, що на філологічному факультеті зародилися нові традиції – проведення щорічних медіавечорниць, публічний захист творчих робіт студентів-журналістів з участю стейкголдерів, а також збережені й узвичаєні свята – День факультету, День першокурсника, Андріївські вечорниці, Вертеп на філфаку, фестиваль «Інформаційна миска» та багато інших.

Студенти й викладачі філологічного факультету активно долучені до волонтерського руху, до інформаційного спротиву, до навчання української мови внутрішньо переміщених осіб. У вересні цього року наші студенти-журналісти організували збір коштів для одного з підрозділів, де служив наш нинішній студент ІІ курсу Микита Пацаловський.

Не можу не зауважити, що на факультеті щороку відбувається міжнародна або всеукраїнська студентська наукова конференція «Актуальні питання філології та журналістики», матеріали якої видаються окремим збірником. Нещодавно вперше в історії підрозділу видано фундаментальну колективну монографію «Лінгвальний та екстралінгвальний аспекти комунікації в мультикультурному середовищі Закарпаття», в якій представлено науковий доробок кожної кафедри факультету. За останні два роки кафедрами факультету організовано та проведено понад десять міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій, присвячених актуальним питанням мовознавства, літературознавства, перекладознавства, журналістики та соціальних комунікацій. Ми уклали низку договорів про співробітництво із закордонними та українськими вишами й установами. Зокрема, дуже плідна співпраця нашого факультету з Братиславським, Пряшівським університетом (Словаччина), Карловим університетом (Прага) Ніредьгазьким університетом (Угорщина), Словацьким національним музеєм української культури у Свиднику, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, Львівським університетом ім. Івана Франка, Дніпровським національним університетом ім. Олеся Гончара, Чернівецьким університетом імені Юрія Федьковича, кафедрою журналістики Національного університету «Львівська політехніка» та багатьма іншими.

• Як Ви оцінюєте якість навчального процесу на філфаку?

– Знаєте, про якість освіти дуже влучно написано на стіні в Стелленбоському університеті (ПАР): «Знищення будь-якої нації не вимагає атомних бомб або використання ракет далекого радіусу дії. Вимагається лише зниження якості освіти та дозвіл студентам для обману на екзаменах. Крах освіти – це крах нації». Якості освіти на факультеті приділяється величезна увага, але це питання не таке просте, як видається на перший погляд. Адже якість навчального процесу – це не відмінні та добрі оцінки у студентів і не лише цікаві чи нудні лекції. Якість освіти – це опанування набором компетентностей, які дають змогу студентові згодом відчути себе повноцінним фахівцем у своїй галузі. А ще – це здобуття навичок до самовдосконалення та самоосвіти, бо життя не стоїть на місці, у кожній галузі все перманентно змінюється, вдосконалюється, з’являється багато чого модерного, до якого потрібно бути готовим. Найцікавіший, захопливий і найякісніший навчальний процес ніколи не зможе забезпечити знаннями на все життя. Тому дуже важливо навчити студента постійно вчитися і самовдосконалюватися. Для якісного освітнього процесу важливо не лише оприлюднювати освітні програми, публікувати відгуки та експертизи документів роботодавцями, а й оцінювати реальну підготовленість випускників до професійної діяльності на ринку праці.

Ми це все на факультеті дуже добре розуміємо й регулярно моніторимо ситуацію, тому добре усвідомлюємо, що освітній процес мусить бути і якісним, і одночасно гнучким, щоб не тільки на словах, а й конкретними справами доводити, що в нас студентоцентроване навчання. Максимально намагаємося сприяти здобувачу освіти у створенні можливостей для реалізації гнучких траєкторій навчання. Чимало наших студентів охоче й успішно цим користується – вони не лише самостійно обирають окремі навчальні дисципліни, вносять пропозиції щодо їх удосконалення та поліпшення освітніх програм у цілому, але й успішно поєднують навчання з роботою за фахом.

А загалом на факультеті в останні часи якісно змінилася сама концепція освітнього процесу: перетворення студента із пасивного слухача в діяльного й активного учасника процесу навчання. Цьому сприяють створення проєктів, міжнародні стажування, неформальна та інформальна освіта. Відзначу й ріст громадської активності студентів усіх освітніх програм та форм навчання на філологічному факультеті, адже волонтерська діяльність, благодійні заходи, інформаційний спротив підтверджує, що нашій молоді не байдуже майбутнє України.

• А які інновації можна очікувати на філологічному факультеті у найближчі роки?

– Попри воєнну агресію ми плануємо розширити академічну мобільність наших студентів і викладачів. Студенти, які навчаються на освітніх програмах «Словацька мова і література», «Чеська мова і література», добре реалізують цей принцип сучасної освіти й регулярно навчаються у закордонних вишах. Студенти, що опановують журналістику, рекламу і зв’язки з громадськістю, були залучені в програмах внутрішньої мобільності й мали семестрове навчання в Донецькому національному університеті імені В. Стуса. Натомість студенти з цього вишу навчалися на освітніх програмах кафедри журналістики. Поки що не буду розкривати усіх таємниць, але ми активно ведемо роботу в цьому напрямку. І думаю, що вже скоро до академічної мобільності буде залучена значно ширша кількість і студентів, і викладачів.

Посилюємо міжнародну співпрацю і в напрямку наукової роботи, працюємо над ґрантами, які пропонують МОН України та міжнародні організації, що підтримують розвиток гуманітарної освіти, медіаосвіти та соціальних комунікацій. Плануємо запроваджувати на факультеті дуальну форму освіти, тим більше, що елементи її в нас уже є, бо окремі наші студенти вдало поєднують навчання з роботою у закладах освіти та в редакціях різних медіа. А ще з перспектив на факультеті – осучаснити процес вивчення мов із використанням інтерактивних технологій, технічних засобів, оскільки в умовах глобалізованої дійсності володіння мовами сприяє конкурентоздатності лінгвістів. Плануємо і надалі залучати студентів до ґрантової роботи, а такий досвід у нас вже є, думаємо над спільними студентськими проєктами щодо створення авторських педагогічних методик, створення освітнього контенту. Вважаємо, що доцільним буде створення хабу медійників, літературних редакторів та коректорів.

• Яка проблема для навчального процесу сьогодні є найгострішою?

– Навчання – це живий, рухливий процес, тому природно, що в ньому постійно виникають якісь виробничі проблеми. Думаю, багато хто зі мною погодиться, що вже десятки років основною проблемою освіти й науки в Україні є критичне їх недофінансування. Причому Україна витрачає величезні кошти з держбюджету на фінансування освіти й у цих витратах перебуває серед лідерів у Європі. Однак у нашій державі витрачання бюджетних коштів регламентується нормативами, що встановлені центральним органом виконавчої влади. Це поширюється на штатну кількість співробітників, співвідношення студентів і викладачів, навчальне навантаження викладача, розміри земельних ділянок, фінансування наукових досліджень, утримання навчальних аудиторій і лабораторій, бібліотек та фондів наукової і навчальної літератури, фінанси на капбудівництво, ремонт і утримання будівель, спортивно-оздоровчих споруд, придбання технічних засобів навчання. На жаль, на наукову діяльність коштів для вишів виділяється дуже мало, переважно асигнування потрапляють в академічні наукові установи.

У країнах ЄС та США дещо інша традиція фінансування науки, тому наука в них розвивається саме в університетах. Окрім того, ще однією визначальною рисою фінансування досліджень у розвинених країнах є підтримка науково-дослідних підрозділів університетів бізнесом і меценатами.

Але всі фінансові й інші проблеми незрівнянно дрібні, як порівняти з війною. От війна, повітряні тривоги, а через це й тривожний психологічний стан як студентів, так і викладачів, є однією з найгостріших проблем теперішнього навчального процесу. І не тільки в Ужгородському університеті, а в Україні загалом. Та й так у нашому виші через географічну віддаленість Закарпаття від країни-агресора та завдяки Збройним силам України навчальний процес відбувається майже у звичному режимі.

• Наскільки разюче європейські колеги випереджають нас за якістю освіти?

– Я б не сказав, що абсолютно всі європейські колеги разюче нас випереджають за якістю освіти. І наведу тут кілька аргументів. По-перше, деякі наші випускники працюють нині у системі освіти та в медіаредакціях країн ЄС за фахом і дуже добре адаптувалися до тамтешніх умов. По-друге, у нас лише в кінці 2022 року завершився тривалий міжнародний проєкт Еразмус+ КА2 DESTIN «Журналістська освіта для демократії в Україні: розробка стандартів, доброчесності та професіоналізму», участь в якому виборола кафедра журналістики нашого факультету. У процесі роботи й за підсумками цього проєкту ми були приємно здивовані, бо відомі європейські вчені й викладачі журналістики з Британії, Ірландії, Польщі, Швеції сказали, що вони завдяки нашій спільній роботі також збагатилися нашим досвідом і що в нашій практиці викладання є багато цікавинок, які вони зможуть використати у своїй освітянській практиці.

Однак, ми не спочиваємо на лаврах і розуміємо, що меж досконалості не буває. За якістю освіти стоять критерії якості умов, у яких відбувається освітній процес. І тут важливо враховувати потенціал абітурієнтів, кадровий потенціал, навчально-методичне забезпечення освітніх програм, інформаційний ресурс, задоволеність усіх зацікавлених осіб соціальними умовами, матеріально-технічне забезпечення, якість викладання; науковий та інноваційний потенціал. До прикладу, перебуваючи на стажуванні в Університеті Лінеа у Швеції, ми, вражені великою кількістю відеотехніки, перепитали в одного з викладачів тележурналістики та операторської майстерності, яка кількість професійних телекамер наявна в навчальній телерадіостудії. Виявилося, що їх було понад п’ять десятків, але точної цифри він так і не зміг назвати.

Інше, що приємно вразило в навчальному процесі в країнах ЄС та Британії, – це вмотивованість студентів до якісного опанування свого фаху. Вони цінують час, відведений для навчання, дуже раціонально його використовують і з великим задоволенням залишаються для кращого опанування свого фаху в позанавчальний час. На жаль, у наших вишах таке понаднормове навчання радше виняток, ніж правило.

• На вашу думку, який викладач навчить краще: молодий і сучасний чи той, що з великим досвідом?

– Знаєте, є таке дуже промовисте прислів’я: якби молодість вміла, якби старість могла. Одне іншого не виключає: молодий і сучасний викладач з часом набуває досвіду, а той, що з великим досвідом, не обов’язково має мислити застаріло, старомодно і бути нудним пристаркуватим ретроградом. Головна риса викладача – це його професіоналізм і відповідальність за ту справу, яку він робить, а не його фізичний вигляд. Я знаю викладачів, яким вже за 80, а за своєю працездатністю, оптимізмом, бажанням працювати, вони не поступаються 30-річним. І навпаки, знаю ще достатньо молодих людей, які вже з десяток років скімлять, як їх втомлює робота. Хоча праця зі студентами не може дуже втомлювати, а якщо трохи й утомлює, то від такої втоми викладач має насолоду, особливо коли бачить результати своєї роботи. Я інколи й з нашими студентами, які впадають у стан апатії, депресії, байдужості чи песимізму, жартую, що в мене враження, ніби я їхній син, а вони мої бабусі й дідусі. Так само і з викладачами: вік людини – це далеко не основний критерій її знань та майстерності, найкраще навчить той, хто професіонал, хто вміє і знає, як навчити студента, – чи у формі академічної лекції, чи на практичному занятті, чи у формі інтерактивної гри, чи симуляції виробничого процесу.

• Помріймо: який для вас ідеальний філологічний факультет?

– Ідеальний факультет – це місце, де рівень матеріального забезпечення, підготовка науково-педагогічних працівників, співпраця зі стейкголдерами сприяють фаховому становленню студента, допомагають йому стати професіоналом своєї справи, який зуміє потім самовдосконалюватися впродовж усього життя і зможе бути гнучким до вимог сьогодення та майбутнього. Сподіваємося, мрії не залишаться лише мріями й уже дуже скоро ми побачимо їх втілення в нашій рідній Alma Mater.