Андрій Любка: «О! Так скаже хтось у моєму романі»

«Серед іншого це роман про Ужгород. Його дія розпочинається в Ужгороді і закінчується тут же. Це моє місто, я його найкраще знаю.

Почав писати цю книжку три роки тому. Тоді взимку поїхав на вулицю Керченську й оглядав будинки. Там, на узгір’ї, – район дорогих вілл. Я ходив між ними і вперше відчув: щось не так – туди ніхто не заходить пішки, усі заїжджають на автомобілях. Такий мікрорайон елітного класу. Я зрозумів, що сама моя прогулянка між цими віллами збудила чималий інтерес серед мешканців. Тож тепер мені цікаво, чи прочитає цю книжку хтось із вулиці Керченської. Цікаво дізнатися, чи справді на цій вулиці живе суддя (тоді це буде 100-відсотковий збіг). І цікаво, чи прочитають цю книжку працівники, які сидять в офісі Інституту електронної фізики на БАМі. Описуючи перипетії, доводилося ходити між головними точками роману. Коли я починав писати сам текст (це було в Угорщині), я уявляв Ужгород: заплющую очі – бачу це місто, знаю, хто ходить його вулицями, як вони говорять та виглядають. Це місто, яке я найкраще знаю».

«Кілька років тому вулицями Ужгорода, а потім і за його межами наздоганяли одного суддю. Він тікав від патрульних і забуксував десь у полі – був п’яним і під дією наркотиків. Тоді люди пообурювалися в соцмережах і забули. Минуло два або й три роки – і знову вигулькнув цей суддя. Виявилося, за цей час нічого не відбулося, бо будь-який скандал у нас живе три дні – і про нього забувають. Коли галас ущух, він подав апеляцію – у результаті не було жодного покарання. Ба навіть дядько відсудив собі водійські права, аж поки його знову не впіймали… Ситуація типова не лише для Ужгорода чи Закарпаття, а й для України. Так можна побачити наше суспільство загалом. І тому в першому реченні роману п’яний суддя на переході смерті біля квіткового поблизу «Кулька» на вулиці Грушевського збиває дівчину».

«У мене був певний базовий набір компонентів, але я не знав достеменно, чим ця книжка має закінчитися. Знав, що головний герой має закінчити такий-то інститут і повернутися жити в Ужгород із якоїсь європейської столиці після Революції Гідності. Один із ідеалістів, який повертається в Україну, коли всі з неї тікають. Знав, що у нього має бути дівчина, знав, що має бути драма і має з’явитися цей суддя. Але до кінця пазл не складався.

Якийсь час я вичікував, збираючи тим часом матеріал. І збирався він таким дивним чином! Скажімо, головного героя звуть Марк. Коли людина освічена, то вона має біблійну алюзію. І це добра алюзія. Але було питання: ким має бути головна героїня? Вона мала бути досить чужою, бо ми самі не помічаємо своїх вад, того, як живемо, що думаємо, як виглядаємо збоку. Із усвідомленням цього в мене починав виринати зв’язок із Овідієм, варваром, конфліктом стереотипів. Тоді я вирішив, що ця дівчина має бути румункою. Але як головний герой має зрозуміти румунку? Отже, він повинен знати мову, тому, за сюжетом, закінчив румунську філологію у нас на факультеті іноземних мов. Відтак усе почало обростати деталями.

Довго думав, як маю назвати героїню. Так трапилося, що в румунському місті Клуж-Напоці в мене була запланована зустріч із одним чоловіком. Ми дуже зле спілкувалися англійською, ще й зв’язок був поганим. Я його питав, де він і коли зустрінемося. А він мені казав щось про Ралуку. Я написав у месенджері: «Ти в Ралуці?». (Я ж думав, що Ралука це якесь село поблизу Клуж-Напоки, куди я маю під’їхати, а виявилося, що це жіноче ім’я – ім’я його дружини.) Тож він на мене трохи образився. Тож це ім’я просто впало на мене з неба. Збіг, з одного боку, але мені здається, що такі збіги є дуже продуктивними. Інакше б вона могла зватися якоюсь Анною. Так я почав збирати сюжет, ще не пишучи книжку».

«Сюжет розгортається переважно в Ужгороді. Але зав’язується він у Варшаві, трохи продовжується і переживає якийсь катарсис у Румунії. Одна з найважливіших сцен розгортається у Греції на горі Олімп. І для того, щоб описати, зокрема, цю сцену, мені довелося туди поїхати. Це не аж така кара Господня – подорожі. Мені подобалося. Мабуть, найбільший кайф для письменника, це коли ти лише задумуєш книжку і ще не пишеш, а просто кудись їдеш і дивишся. От у Румунії є невеличкий острівець посеред озера. Мені було приємно туди поїхати, з’їсти вечерю, випити вина, і я вже знав, що мій герой буде їсти приблизно ті ж страви й пити те саме вино. Писання – це процес досить нудний і складний. А етап збору інформації та подорожей був найкращим».

«Ще задовго до писання книжки мені, крім декількох подорожей, потрібно було здійснити одне дослідження зовсім іншого характеру… Я звернувся до лікаря. До нашого викладача з УжНУ. Це знаний в Ужгороді лікар-психіатр Юрій Бучок. Я приходив, брав по кілька книжок і зникав на кілька місяців. Думаю, Юрій Степанович сумнівався, що щось із того вийде. Тож коли мене питають, хто був першим читачем моєї книжки, відповідаю: дружина, але другим був лікар, який читав цю книжку перед публікацією й допомагав працювати з цією темою ще до початку написання книжки.

Кожен твір, думаю, є автобіографічним, бо ти описуєш те, що для тебе є близьким, або те, на чому ти добре розумієшся. Але я описував деталі, що мали місце і в моєму житті, не лише тому, що я їх добре знаю. Мені йшлося про те, аби розкрити психологічний портрет цієї людини. Мені б не цікаво було написати поверхову історію. Важливо було зрозуміти свого головного героя, втілитися у його свідомість, психічний стан. Зрозуміти його мотиви – чому він так робить. Зрештою, мені важливіше було написати роман про помсту: як герой переслідує суддю, стежить за ним, збирається його вбити. Але ця пауза дана йому для переосмислення. Адже твій ворог – це твоє віддзеркалення. І особливо коли йдеться про битву не на життя, ворог є твоїм близнюком. Помста є не моментом зведення рахунків – це процес дослідження себе».

«Назва роману «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан». Музика в назві дуже важлива. Пишучи, я старався укладати речення у музичні структури: починав із довших ускладнених, далі вони розпадаються каскадами менших і зовсім коротких речень. Мені хотілося, щоб музика звучала. Особливо у ХІІІ розділі, де автор переживає катарсис і йому відкриваються очі на те, чого він раніше не бачив, – музика звучить абсолютна. І це опера «Мадам Баттерфляй» Пуччині.

Це також історія кохання, історія розвитку стосунків. Але не таких солодких. Вона з Констанси, він з Ужгорода. Він її запрошує в оперу. Тоді давали «Мадам Батерфляй». І ця опера стає їхнім окремим кодом, який мають усі закохані: він кличе її моя Чіо-Чіо-Сан – іменем головної героїні опери, рингтон у нього – також мелодія Пуччині.

«Я хотів написати таку книжку, якої мені бракує в українській літературі. Хотілося написати гостросюжетний роман, який буде наче кінострічка: коли ти дивишся, стежиш за героями, вибираєш, кому симпатизувати, кого ненавидіти, а потім на останніх хвилинах, як у фільмах-головоломках, щоб усе розпалося на друзки – і світ став догори дриґом. Тобто щоб останній розділ книжки змінив усю картину світу, змусив поставити собі запитання: що ж це було? Чому так вийшло? Найбільше моє завдання було написати фінал, який би справді був несподіваним для читачів. Частково я, напевно, впорався».

«Я намагаюся всіляко боротися з пафосом. У мене немає олімпів. Маю досить розмірене і тяжке життя. Бути письменником – це довго і багато працювати. Я завжди маю біля себе блокнот, щоб будь-якої миті мати можливість щось туди записати. Це коли ти їдеш у Київ на своїй верхній полиці і чуєш буденну трісканину попутників, яку змушений слухати. Але раптом із цієї балаканини вилущуєш якесь зерно, бо та фраза була цікава чи класна. І думаєш: «О! Так скаже хтось у моєму романі». Щоб написати роман, треба привчити себе до певної дисципліни. Це як довгий марафонський забіг. Тож мій олімп – це погар сливовиці після останньої крапки у творі.

Наступна книжка буде довгим есеєм. Я навіть знаю його назву – «У пошуках варварів». Правда, в ній ще немає жодного речення…»