До 100-річчя Дмитра Венедиктовича Чепура
Жалкую про те, що діда я майже не пам’ятаю, адже мені тоді було всього три роки. Залишилися окремі яскраві картини про нього, епізоди. Про них і напишу.
Багато було написано, ще більше – сказано про Дмитра Венедиктовича Чепура, ректора УжДУ. Знаєте, всі статті, які я коли-небудь читав про діда, відображали його з боку співробітників, учнів, просто людей, що його знали і поважали. У цій статті я постараюся вам розповісти, яким він був поза роботою, у колі сім’ї, вдома. Це схоже на те, як відчинити потайні двері на горище, де завжди було замкнуто. Ключі – в мене. Все, що я збираюся розповісти в цій статті, було розказано мені протягом багатьох років моєю сім’єю.
Отже, для початку ми вирушаємо з вами у краї, оспівані Миколою Гоголем, – на Полтавщину, де українські хати так передавали весь національний колорит, який відіграватиме потім дуже важливу роль у житті Дмитра Чепура.
Сім’я була бідною, самі плели взуття, яке потім носили. На життя прадід Венедикт заробляв і гончарством. Бажання вчитися, пізнавати все нове майже відразу проявилося у Дмитра Венедиктовича, який тоді був просто маленьким Мітею, ходив до школи в сусіднє село – 5 км в один бік. Але що – хіба це перешкода на шляху до знань? Правда, по приходу додому строгий батько не давав відразу сідати за уроки – аж поки син не сплете потрібну кількість взуття. Адже це було необхідно, цим заробляла сім’я. І ось на дворі сутеніє, сім’я лягає спати – а маленький школяр запалює ґніт у свинячому жирі й сідає вчитися.
Після закінчення школи Дмитро Чепур обрав фізико-математичний факультет інституту в місті Лубнах тої ж Полтавській області, але відучився неповний рік – почалася Велика Вітчизняна війна. Тут я згадую найяскравіший момент моїх спогадів, пов’язаних з дідом…
Я сиджу зовсім малий на його робочому столі в кабінеті, а він вішає мені на сорочку, яка на випуск, одну за одною всі свої медалі та ордени. Їх було дуже багато: пам’ятаю, що сорочка вся донизу була завішена орденами і була доволі важка. У кімнаті горить верхнє світло і швидше за все настільна лампа. Тепер бачу це ніби збоку…
Тоді я не розумів що це за нагороди, нині ж усвідомлюю: кожна з них має величезне значення. Адже час тоді такий був – просто так нікому нічого не давали.
Дмитро Венедиктович був у групі месників партизанського загону на Хмельниччині. У 1944 році, виконуючи бойове завдання у складі загону розвідки, зазнав важкого поранення ноги. Підірвався на міні, але, будучи в цей час верхи на коні, дивом лишився живий. Тривалий час довелося лікуватися в госпіталі в Житомирі. Стояло питання про ампутацію ноги, але дід категорично відмовився – як усе загоїться, так і буде, на цьому крапка. Нога давала про себе знати, звичайно ж, усе життя.
Але залишимо війну в минулому і відразу перенесімося в 1956 рік. Цього року Д.В.Чепур був спрямований Мінвузом на роботу в Ужгородський університет, де, власне, і почався той неймовірно успішний науковий і організаторський зліт молодого вченого. Спочатку перший проректор, від 1962 до 1977-го – уже ректор. Хочу зауважити, що на посаду ректора раніше затверджували в Москві, не на місці. Так що отримували її не голосуванням на папірцях – все було вельми серйозно.
Не буду перераховувати всього того, що було зроблено за ці 15 років, ви й самі все чудово знаєте. Практично становлення університету відбувалося в ці роки. Це і нові факультети, нові кафедри та спеціальності. Зводилися будинки для працівників університету (провулок Університетський). З’являлися молоді й перспективні кандидати наук. Було підписано договори про співпрацю з багатьма університетами Європи: Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Австрії… Головний корпус університету, студентські гуртожитки, база відпочинку «Скалка» – все це будувалося саме в той час і було доведено до пуття. Дідо був людиною слова, вболівав за всіх колег. Будь-яке питання можна було вирішити, навіть суто побутового характеру, не кажучи вже про робочі моменти.
Робота кипіла, працювала кузня наукових кадрів. Сам же він викладав свої улюблені курси – оптику і механіку. Що варто відзначити, був дуже вимогливим до студентів, прекрасно знав, хто на що здатен і хто як учився протягом року.
Дід встає щодня рівно о 6-й ранку, о 6:30 він уже на кафедрі – спочатку все треба зробити там. А вже на 8.00 ранку – в ректорат. І так щодня.
Ніякої корупції, ніяких підношень і панібратства тоді не було. Д.В. Чепур спеціально на свій день народження (2 листопада) завжди брав тижневу відпустку і їхав до Трускавця.
Звучить сьогодні майже фантастично, ніяких підношень… Це може тепер стало нормою все вирішувати через знайомство, через блат, грошима. А чи є це нормою? Чи нічого ми як суспільство тут не втратили важливого? Можливо, щось зникло в нас? Так, це людяність. Скажіть, кого з ваших друзів чи знайомих можна справді назвати Людиною з великої літери. Добре подумайте. Ні, це не той, що кличе вас на шашлики, і не той, з ким ви п’єте пиво у суботу, і вже точно не ті, хто хоче, щоб ви стали їх кумами, бо у вас є якісь зв’язки. Щось ми справді втратили…Ті якості, за які хочеться сказати просте але щире «дякую». І міцно потиснути руку. Сьогодні досягненням вважається купівля дорогого авто, воно чомусь дозволяє поводитися зухвало і зверхньо. Чому? Це ж всього на всього металева конструкція для переміщення.
Розкажу вам, як дідо ставився до людей. Був конкретний випадок, коли наказ на виключення студента вже лежав у ректора на столі. Здається, все вирішено. Але, так би мовити, на останню розмову студент був викликаний у кабінет. Просто і чітко розібравшись у ситуації, дідо стає на бік студента, тому що правда була за ним. Наказ іде у стіл. Справедливість передусім. І так у всьому.
Вчених багато, ще більше посадовців і можновладців. Але це все ярлики, повісивши які, втратимо щось важливе…
Хотів би також розвіяти міф про те, що Д.В. Чепура з посади ректора зняли або ж попросили. Врахуйте його працездатність і перспективи – партії потрібні були такі люди. Розповім, як усе було. Хоч дід і мав могутню зовнішність, але здоров’я було ослаблене: діабет, плюс – нога не давала спокою. А щоденні навантаження. Адже він не сидів цілий день у кабінеті з телефонною слухавкою. І ось він зібрав свою родину дома в кабінеті й озвучив ідею про те, що збирається сам піти з посади ректора, бо йому важко. Хотів знати, хто як на це дивиться і що кожен думає про таке рішення. Діти і дружина прийняли його вибір, враховуючи його здоров’я та щоденні навантаження. І він незабаром сам пише заяву про відставку.
Рік 1983-й. Дід любить бувати на дачі. Обожнює сидіти біля багаття. Це його заспокоює. Аромат диму, тріскотіння дров, політ іскор – це все те, що нагадує йому про дитинство. На дачній ділянці немає майже нічого – виритий котлован для майбутнього будинку. А він мріє: «Ось піду на пенсію, і буду тут ночувати. Ви тільки приїжджайте до мене сюди, а я вам сала на вогнищі спечу».
Заздрість і несправедливість завжди ходили поряд і вичікували момент.
Неділя… Свято – 1 травня. Вийшов у світ номер газети «Закарпатська правда», який і став, по суті, причиною смерті Д.В. Чепура. У виданні містилася замовна стаття про те, що нібито колишній ректор звів собі дачу-палац, і побудувалося все за рахунок бюджету і будматеріалів університету. На фото була зовсім інша дача, інший будинок, іншої людини. Несправедливість і брехня були просто жахливі. З того дня дід втратив спокій і сон, ходив сам не свій. Дуже сильно переживав. Нерви зірвалися. Здоров’я різко здало.
Це тепер вважається за норму при посаді побудувати будинок і дачу в передмісті. Про це навіть ніхто вже не говорить і заплющує на все очі. Але знову ж таки – чи нормально це?
Від самого початку був поставлений неправильний діагноз. Підозрювали запалення легень. Лікування проходило відповідно вдома. Дідо ходив на роботу.
Через тиждень йому стало зовсім погано, вночі важко дихалося. Терміново приїхав друг і сімейний лікар, шановний кардіолог М.І. Фатула. Потрібна негайна госпіталізація. Тієї ночі дід сидів наодинці з лікарем М. Фатулою і попросив записати за ним до блокнота кілька думок і настанов сім’ї. Він знав, що йде… Судіть самі: «Мене згубила людська підлість і несправедливість. Хоча я все життя намагався робити людям добро і вести себе по совісті. Бережіть один одного».
Кардіограма показала інфаркт. Було літо, 10 червня. У лікарні Д.В. Чепур провів добу. Підняли всіх найкращих фахівців. Але дорогоцінний час уже було втрачено назавжди…
Я не пам’ятаю тих днів, не пам’ятаю похорону. Мав три роки. Мене явно відгородили від усього цього. Через роки розповідали, що, коли вже закопали могилу, в ясний літній день несподівано нізвідки набігли хмари, пішов дощ, який тривав не більш ніж 5 хвилин. Кажуть, це добрий знак.
Ще пам’ятаю, як мене малим віддавали до бабусі на ночівлю. Мені добре там було, ми гуляли, спілкувалися, вона довго розповідала про діда. Ми сиділи в його кабінеті і розглядали чорно-білі фотографії. Вона мені все пояснювала: ось тут він на прогулянці, ось тут ми всі на «Скалці», тут дідо на роботі. Фотографії були складені у хронологічному порядку – за роками і подіями. Аж ось зненацька з’являються великі фото, як хлопці з лопатами закопують могилу, ось тут кладуть квіти. Бабусині руки тремтять, і вона починає ридати.
Меморіальну дошку з барельєфом Д.В. Чепура можна побачити на фізичному факультеті УжНУ, є вулиця Д. Чепура (у районі університету). Що важливо – на сьогодні підростають два правнуки, які гордо носять прізвище Чепур.
Щороку ми всією сім’єю ходимо на пагорб Слави на Кальварії. Поряд із могилою діда з бабою росте береза. Буває, сидиш ось так біля могили, думаєш про своє, а хтось піддійте, зовсім незнайомий тобі, і покладе квіти. Людина живе, поки живе пам’ять про неї. Людина – з великої літери.