Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Галина Белей: «Любомир був прикладом безкомпромісного служіння науці»

Дружина знаного мовознавця – про маловідомі сторінки життя професора, якому сьогодні виповнилося б 60...

2 587
Любомир та Галина Белеї
Любомир та Галина Белеї
18 березня відомому закарпатському мовознавцеві Любомирові Белею виповнилося б 60. Але він не дожив до свого ювілею чотири роки. Всі, хто знав професора, мали до нього велику повагу. Це була вкрай освічена і мудра людина, інтелігент старого гарту. Його праці мають не тільки всеукраїнське значення. Серед найвідоміших книжок – «Ім’я для дитини в українській родині», «Старослов’янсько-український словник», «Українські імена колись і тепер», «Не минаючи ані титли… Лінгвобіографія старослов’янскої мови», «Русинський» сепаратизм: націєтворення in vitro».

З дружиною професора кафедри української мови Ужгородського університету, лікаркою Галиною Белей, ми говорили про постать відомого вченого з погляду найближчої людини, з якою він провів більшу частину свого життя.

  • Пані Галино, напочатку розкажіть трошки про себе…

– Я родом із Хуста. Батьки були вчителями. Тато, Михайло Галай, вчив географію і німецьку. Якийсь час був директором школи. Він 1913 року народження, тож добре пам’ятав Карпатську Україну. Брав активну участь у громадських процесах у Хусті на початках Незалежності, зокрема – в житті греко-католицької громади. Був великим українським патріотом. Тож удома ми спочатку опанували літературну мову, а вже потім – місцеву говірку.

Мама вчителювала у школі для дітей із проблемами слуху. До речі, я теж вивчила мову жестів.

  • А чому самі не стали вчителькою?
Весільне фото. 26 жовтня 1986 р.
Весільне фото. 26 жовтня 1986 р.

– Мама хотіла, щоб я працювала разом із нею, але мене тягло до медицини. Так склалося, що сестра Олеся стала професором, брат Богдан – кандидатом медичних наук, а я – лікарем-практиком.

  • Зате ви стали дружиною професора…

– Мене вабила наукова діяльність, подобається спілкуватися з молоддю, але більше я люблю лікарську практику. Зрештою, я дев’ять років просиділа у декретній відпустці з трьома дітками. Потім повернулася до своєї улюбленої справи й намагалася стати добрим лікарем. Робила спроби допомагати чоловікові у його діяльності. Не забуду, як ми разом перекладали з чеської п’єсу Ладислава Дворського «Принцеса-стрибунка» для нашого театру. Клали малого Лесика спати, а самі йшли на кухню: Любомир диктував, а я друкувала на машинці. Це на початку 1990-х років був один із заробітків.

  • А як ви познайомилися з майбутнім чоловіком?

– Наш студентський гуртожиток медиків був неподалік від аспірантського. Я була другокурсницею, повернулася з практики в Кошицях. Керівником нашого загону був аспірант Микола Маляр, який товаришував із Любомиром. Він нас і познайомив восени 1983 року.

  • Пригадуєте перше побачення?

– Так. Любчик запросив мене в кінотеатр, а коли прощалися, гречно поцілував руку, чим мене й купив (усміхається. – Авт.). Ось так ми почали зустрічатися. Пригадую, часто гуляли набережною, Любчик читав напам’ять вірші. Це було зворушливо, поезії Франка звучали по-особливому.

  • Розкажіть про родину Любомира Белея.
З батьками Любомир і Андрій. Поч. 1970-х рр.
З батьками Любомир і Андрій. Поч. 1970-х рр.

– Його тато Омелян Васильович – учитель української мови та літератури, а мама Наталія Йосипівна – медсестра. Любчик народився в селі Войнилів, неподалік Івано-Франківська, звідки походить батькова родина, а мама з с. Гошів, де  відомий монастир отців-василіян. Його тато був обдарованою людиною, дотепною, знав дуже багато колядок, шкода, ми їх не записали. На жаль, він мав проблеми з серцем, тож після двох інфарктів Любомир наполіг, аби батьки переїхали до Ужгорода й були поруч.

Ми одружилися у 1985 році, а через рік уже жили разом великою родиною. Бо там ще були молодші брати – Андрій та Олег, якими Любомир теж опікувався як найстарший. Згодом ми купили у Гошеві дерев’яну хатчину, Любчик називав її літнівкою. Взимку там би було важкувато жити, тож їздили туди з дітьми у відпустку влітку.

  • А чому Любомир приїхав вчитися в Ужгородський університет, а не ближче – в Івано-Франківськ?
Випускник філфаку УжНУ Любомир Белей
Випускник філфаку УжНУ Любомир Белей

– Бо його батько тут навчався. Вочевидь, мав добрі враження, колег.

  • Ви два роки зустрічалися. Довгенько як для аспіранта…

– Можливо, він придивлявся до мене. Але мені вдалося забрати собі файного хлопця з філологічного квітника. Бо ж у тому дівочому царстві було лише кілька хлопців (усміхається. – Авт.). Він тоді носив чорний шкіряний плащ. Був дуже розумний та інтелігентний. Ми любили довго розмовляти на різні теми.

  • Чому ж не дочекалися випускного курсу?

– Таким було наше рішення. Мій вуйко Іван Копинець був підпільним греко-католицьким священиком у Білках. Любомирова родина теж побожна. Таємно вінчалися вночі при заслонених вікнах у будинку в Гошеві. Були присутні тільки священник, батьки Любомира і ми.

  • Таке запам’ятовується…

– Розписалися 10 серпня 1985 року в Хусті. Нам виділили окрему кімнату в першому гуртожитку, так ми розпочали сімейне життя. Весілля відіграли 26 жовтня в новенькому готелі «Закарпаття» на першому поверсі.

  • Тоді це вважалося великим шиком.
З первістком Лесиком. 1988 р.
З первістком Лесиком. 1988 р.

– Мій двоюрідний брат допоміг усе організувати. Було понад 90 запрошених, чимало студентів. Тоді весілля в ресторанах ще не були в моді на Закарпатті. Зал прибраний скромно, але вишукано.

Згадується, наче якась казка. Перші півтора року прожили в аспірантському гуртожитку. Потім його батьки продали будинок у Гошеві, а купили в Ужгороді. Там ми жили всі разом, крім Андрія, який уже вчився в Києві, здобував дві вищі освіти. А наймолодший брат Олег навчався в школі, потім закінчив філологічний факультет, а нині очолює Інститут україністики у Вроцлаві.

Через два роки після весілля народився Лесик. Любомир тим часом писав і захищав кандидатську дисертацію з ономастики під керівництвом професора Павла Чучки, далі – докторська і три наші маленькі дисертації – Лесик, Остапчик, Яринка.

  • Чим запам’яталося тодішнє життя?

– Це були важкі і напружені роки. Батьками треба було опікуватися, бо їхнє здоров’я здавало. Творилася наша сім’я: духовно, соціально, матеріально. Дуже запам’яталося проголошення Незалежності України. Ми збиралися в їдальні другого гуртожитку, раділи, співали «Червону руту». Михайло Грицик грав на гітарі. Дух був колосальний.

Коли Любчик отримав квартиру від університетського кооперативу, ми переїхали на вулицю Легоцького. Вдома у нас завжди було людно. Чимало приїжджало гостей із Сербії. Радо зустрічали Юліана Тамаша із дружиною, Миколу Шанту, Миколу та Весну Цап, Михайла та Любов Ляховичів із Вуковару.

Любомир Белей з Миколою Цапом у Сербії. Поч 1990-х рр.
Любомир Белей з Миколою Цапом у Сербії. Поч 1990-х рр.
  • Яким було ваше коло?

– Любомир товаришував з однокурсниками Іваном та Наталкою Ребриками, Лідією та Петром Ходаничами. Часто ночував у нас Петро Мідянка.

Зі Львовом були зв’язки, зокрема з Тарасом Салигою. Дружили з Богданом та Юрком Ажнюками, Василем Кущинцем, Миколою Волошином, Василем Горватом, так усіх одразу й не згадаєш. До речі, Любчик любив із хлопцями грати у футбол. У них була ціла команда аспірантів на поверсі – Микола Маляр, Михайло Матьковський, Юрко Неймет. Любили дивитися футбольний матч з різних телевізорів, а їх у хлопців було декілька, бо займалися ремонтом. У перерві забігали посмакувати налисниками з сиром.

  • А як складалося наукове життя?

– Любомир був прикладом того, як людина живе наукою. Бувало, просиджував цілими ночами за столом. Ми поділили вдома сфери діяльності. Намагалися створювати умови, аби він міг писати, коли була потреба й виникало бажання. З роками у нас виробилася модель співіснування, хоча, звичайно, були дискусії, притирання, як кажуть, хата – не церква. Проте ми розуміли одне одного. Дай, Боже, так прожити всім. Коли татко працював, усі розуміли, що слід поводитися тихо.

  • Не виникало у вас внутрішнього спротиву, що він стільки часу віддає роботі?

– Ні, він подобався мені у роботі. Я люблю спостерігати за людьми, які роблять те, що люблять, а ще й мають Божу ласку побачити результат. Це феноменально. І я це дуже цінувала.

  • Троє дітей у родині – це вже рідкість у місті.

– Я мала бажання мати третьою дівчинку. І Бог почув мої молитви.

Різдвяні свята в Ужгороді в родинному колі. Зліва направо: брат Андрій з дружиною Оксаною, батько, Олег, мати, Галина й Любомир Белеї. 1990 рік.
Різдвяні свята в Ужгороді в родинному колі. Зліва направо: брат Андрій із дружиною Оксаною, батько, брат Олег, мати, Галина й Любомир Белеї. 1990 рік.
  • Як він міг у квартирі з трьома малими дітьми зосередитися на роботі?

– На диво, це йому вдавалося, дітки були для нього натхненням. Ще й після університету щодня заходив до батьків. На початках ходив містом винятково пішки: з Нового району і аж нагору – на БАМ. Це солідний кілометраж. Потім у нас з’явилася «Таврія», яка нещадно ламалася.

  • А яким він був батьком?
З о. Йосипом Штилихою. Ужгородський кафедральний собор, 2000-ні рр.
З о. Йосипом Штилихою. Ужгородський кафедральний собор, 2000-ні рр.

– Неймовірним! Не було такої перешкоди, яку би він не здолав заради дітей. Вони, певна річ, були більше зі мною. Але тато був у курсі всіх подій. Увечері ми, як правило, збиралися за столом на кухні, і всі питання вирішувалися гамірно, весело, інколи строго.

  • А коли захистив докторську дисертацію?

– Він порівняно швидко захистився – 1997 року. До речі, в університет вступив у 16. Був наймолодший на курсі. Не був у школі медалістом, але червоний диплом в університеті здобув. І пішов відразу в аспірантуру.

  • У нього було широке коло зацікавлень…

– Так, досліджував і власні назви, і старослов’янську мову, й українську діаспору. Створив науково-дослідний інститут імені Михайла Мольнара.

  • А чому саме Мольнара?

– Він побував на місячних славістичних курсах у Словаччині, де познайомився з україністом Мольнаром. З’ясувалося, що братиславський учений родом із Виноградівщини, а його дружина – з великої України. Любомир із ними постійно контактував і їхню бібліотеку частково перевіз до Ужгорода, бо не було там кому її залишити. Лесик потім узявся за оцифрування книжок. Любомир хотів, аби цей інститут займався вивченням української діаспори, бо це теж наша спадщина.

  • Знаю, що в нього були проблеми зі здоров’ям…
Подружжя Белеїв у Косові на ринку
Подружжя Белеїв у Косові на ринку

– У 2000-му році Любомир пережив клінічну смерть – обширний інфаркт і зупинку серця. Тоді сорокарічним він ще раз народився на світ. Я півтора місяця провела поруч із Любчиком в лікарні. Добре, що дітей забрав до себе його брат Андрій, бо в нього ще було троє власних. З того часу Любомир приймав препарати постійно. Це наклало відбиток на все. Їздив машиною, а увечері прогулювався пішки набережною. Ми навчилися жити трошки інакше.

  • Він усвідомлював, що в нього може бути недовгий життєвий шлях?

– Думаю, так. Але ця тема була в сім’ї закрита. Ми продовжували жити з тою моделлю, яку собі наново виробили. Але, на жаль, то було тільки тренування перед останніми трьома роками.

  • Чому?

– Бо там уже виникла інша хвороба. Любомир був затятий курець у молодості. До того ж працював зі стародруками, тому мав ризик прихопити руйнівний грибок аспергіли. З’явилося кровохаркання. Ще й виник конфлікт у лікуванні, бо для серця треба було пити кроворозріджувальні препарати, а вони провокували загострення іншої недуги.

Ми розуміли, що на все воля Божа, продовжували жити активно. Любчик їздив читати лекції до Києва, побували в Пряшеві, Івано-Франківську, Львові. В мене завжди був із собою чемоданчик із медикаментами. Навіть після хіміотерапії він працював до останнього. Не хотів, щоб про його хворобу знали, співчували йому. Таким був його вибір. Ми крапали хімію, і він ішов на пари. Тримався спокійно, і я біля нього. Наші дітки, ясна річ, про все знали.

Три роки стан тримався відносно стабільним. Гірше йому стало в останні два місяці.

  • Він реалізувався як науковець?

– Враховуючи його стан здоров’я, думаю, що так. Зі свого організму він витиснув максимум. На жаль, таким був генний спадок. Любчик себе не жалів. Обмежувався лише там, де вже зовсім було необхідно, і працював, намагаючись не думати про прикре майбутнє.
Все було поставлено в розумні рамки – і ходьба, і переїзди. Як їхали у Франківськ, то робили собі зупинку в Долині.

Презентація останньої книжки в Ужгороді
Презентація останньої книжки в Ужгороді
  • Над чим працював пан Любомир наприкінці?

– Остання його книжка, що, як він жартував, була замішана «на крові», давалася важко. У праці «Русинський сепаратизм: націєтворення in vitro» намагався викласти в зрозумілу концепцію підтверджені факти.

  • На щастя, він ще встиг презентувати цю унікальну працю в Ужгороді. Далі не брався за великі теми?

– Не хотів починати нічого ґрунтовного, розуміючи, що може не завершити.

  • Чи залишилося щось не опублікованим?

– Все, що мав, він довів до ладу. Лесь усі його праці виклав в інтернеті.

  • А листування?

– Листування в нього лише електронне, та й то дуже скупе. Він не любив багато розводитися, «розтікатися мислію по древу». Говорив завжди по суті.

  • Що би ви виокремили в його характері?

– Максимальна чесність. Прагнув передавати свої знання студентам. І не лише їм. Шукав нові підходи у роботі. Мав сентимент до військових і вагітних, через що міг їм на іспитах допомогти.

У Татрах, 2014-2015 рр.
У Татрах, 2014–2015 рр.

Нам вдалося вистраждати, виплекати оте справжнє почуття, яке називається любов’ю. Не захоплення, не кохання, а саме любов. Напевно, через нашу віру, яка в нас була обопільною, у мене таке відчуття, що він просто поїхав у тривале відрядження. А я ще повинна виконати якусь місію тут, на цій грішній землі. І тому намагаюся бути, як кажуть мої духівники, знаряддям у руках Божих.

  • Спілкуєтеся з ним подумки?

– Звичайно.

  • Тож ви були щасливою парою?

– Без перебільшень. У нас була домовленість, що ніколи не лягаємо спати у сварці. Яка б не була пізня година, ми повинні прийти до компромісу.

  • Не уявляю його розгніваним…

– Він був стриманим, виваженим, інколи аж занадто.

  • Так завжди себе контролював?

– Так, усе мало бути під контролем.

  • Міг дати волю своїм почуттям?
Зліва направо: М. Рошко, ректор М. Вегеш, проректор Л. Белей, 2015 р.
Зліва направо: М. Рошко, ректор М. Вегеш, проректор Л. Белей, 2015 р.

– В останні роки міг більше відкритися, побути сентиментальним.

  • Збоку професор виглядав доволі закритою людиною…

– Він був класичним науковцем. Не може людина, яка переосмислює вагомі думки, звертати увагу на дрібні побутові речі.
До речі, його слабкістю була гуцульська кераміка. Ми завжди купляли її при нагоді, формуючи родинну колекцію.

  • А якими вам бачаться його мінуси?

– Був доволі впертим, не гнучким. Якщо мав свою думку, змінити її було нелегко. Хоча завжди був дотепним. У час його проректорства ми їздили з його колегами на базу відпочинку в Міжгір’я, цікаво і радісно провели час. Можливо, тоді панував дух піднесення, довкола були його однодумці – Микола Вегеш, Олександр Сливка, Ігор Студеняк, Володя Шетеля. Останні двоє вже, на жаль, теж покійні. У нього наче відкрилося друге дихання, а далі прийшло усвідомлення, що просто спалює свій час, що це не його поле діяльності – і звільнився з посади проректора. Він ніколи не був кар’єристом.

  • А як почувався на філологічному факультеті УжНУ?

– Чітко виконував свою роботу. Стати завідувачем кафедри української мови не прагнув. Він не діставав задоволення від організаторської роботи. Його сенс життя був не в тому. До речі, у школі він хотів бути актором. Потім – істориком. А став урешті  філологом.

Члени комісії на здобуття звання „PhD.“ Філософський факультет ПУ в Пряшеві (2011р.). Зліва направо: проф. І. Сабадош, проф. Л. Белей, доц. Ю. Краєв
Члени комісії на здобуття звання „PhD.“ Філософський факультет ПУ в Пряшеві (2011р.). Зліва направо: проф. І. Сабадош, проф. Л. Белей, доц. Ю. Краєв
  • Як він реалізувався в дітях?

– Вони всі різні. Здебільшого самі формували свій напрямок, і ми до них дослухалися. Вчилися самі, без втручання. Тато насправді був для них прикладом, опорою, джерелом віри, національної свідомості, вони знали, що немає такої проблеми, яку ми спільно не зможемо вирішити. Лесь – філолог, працює в Академії наук у столиці, Остап став хірургом-стоматологом, теж у Києві. У нього з дитинства дуже добре розвинене відчуття в пальцях, ліпив чудові речі. Дочка закінчила іноземну філологію.

  • А хто був чільним авторитетом для Любомира Омеляновича?

– Мав велику повагу до професора-мовознавця Йосипа Дзендзелівського. Між ними були добрі стосунки. Чудово спілкувалися з директором Інституту української мови Василем Німчуком, який часто бував у нас удома. У Павла Чучки-старшого писав кандидатську. Добрі стосунки мав із Іваном Сабадошем та Борисом Галасом, з якими працював на кафедрі української мови. Часто ми спілкувалися із сім’єю Мирослава Сополиги, багаторічним директором Музею української культури у Свиднику на Пряшівщині. Думаю, він з усіма колегами мав порозуміння. Намагався ні з ким не конфліктувати…

Розмовляв Олександр Гаврош
2 Коментарі
  1. Вулиці ГІДНИХ імен - Медіацентр

    […] […]

  2. Вулиці ГІДНИХ імен | Галина Шумицька

    […] вулиці: літературознавця Олекси Мишанича, мовознавця Любомира Белея, етнолога Михайла Тиводара, фізика Володимира […]

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.