Галина Шумицька: У себе дома робимо, як нам добре. А думку сусіда беремо до уваги

Про кроки з упровадження статті 7-ї Закону України «Про освіту» на філологічному факультеті УжНУ, про діалоги з міністрами, фахові дискусії й вивчений досвід з утілення нових освітньо-професійних програм – розмова з деканом філфаку Ужгородського університету, кандидатом філологічних наук, доцентом Галиною Шумицькою.

• Галино Василівно, передусім дякую Вам за підтримку громадських ініціатив нашої філії ВО «Рух захисту української мови», спрямованих на захист і популяризацію української мови. Відтак про головне. З часу ухвалення нового освітнього закону українське суспільство жило в певній напрузі. Тепер можемо вести конструктивну розмову, бо оприлюднений позитивний висновок Венеціанської комісії, на який усі очікували.

– Так, ритм життя був напружений. За останні два тижні ми поспілкувалися з двома міністрами – Лілією Гриневич, міністром освіти і науки, і Павлом Клімкіним, главою МЗС.

Крім того, я взяла участь у круглому столі в Чернівцях, присвяченому цим же питанням. Висновок такий: усе робиться правильно. Коли міністри зустрічаються і спілкуються з людьми, яких стосуються новації, – це важливо і сміливо. Особливо Лілія Михайлівна дуже смілива жінка, яка не просто заради «покрасуватися» веде діалог, а реально чує співрозмовників. На кожну претензію чи пропозицію має відповідну реакцію. Якщо це пропозиція, то думає, як її втілити, коли претензія – висуває контраргумент. Ділова жінка, яка зробила дуже правильний крок, вирішивши об’їздити проблемні щодо втілення освітнього закону регіони.

Не подобається мені, коли починають стосовно цих питань говорити, мовляв, треба зробити крок назад, два вліво чи три вправо. Я казала своїм колегам, що це схоже на те, коли сусідові не сподобався ремонт у моєму домі. То нехай у своїй хаті зробить так, як йому подобається. Я ж роблю, як вважаю за потрібне, хоч думку сусіда беру до уваги. Так і тут. Зробили ми крок уперед – треба йти далі. Думати, як це все реалізувати, а не дискутувати. Бо у нас звикли, що ніколи нема на впровадження нових хороших ідей відповідного фінансування. Треба виділити належні кошти і рухатися. Ми обговорили з Лілією Михайлівною багато корисного, і вона нас, здається, почула.

Що ми вирішили зробити у нас, на філологічному факультеті? У мене на столі якраз лежить витяг із протоколу засідання Вченої ради нашого університету, – документ, яким ухвалено три нові освітні програми, котрі будемо втілювати в життя. З 2018 року запроваджується програма «Українська мова і література в закладах загальної середньої освіти з викладанням мовами національних меншин». Тобто ми тепер на бакалавраті й у магістратурі будемо готувати фахівця з орієнтацією на викладання в мультилінгвальному просторі. Що це означає. Ми готуємо вчителя, як робили це звично, котрий має бездоганно знати українську мову і володіти тією мовою, що є рідною для дітей. У нашому варіанті – українська обов’язкова, угорська чи румунська – на вибір, – залежно від того, на який простір себе випускник орієнтує. Досвід Чернівців мені допоміг зрозуміти, як це працює, бо в них три роки школа була в експерименті – тривав міжнародний мультилінгвальний проект за підтримки ОБСЄ. Нас возили в Боянську гімназію, де 90 відсотків населення – етнічні румуни. Тобто дітки української мови в сім’ях не чують, а на уроках спілкуються почергово українською і румунською. Нас переконали, що це абсолютно нормально, коли урок учитель веде двома мовами однаковими блоками почергово – українська-румунська й додатково одна або дві іноземні мови. Ми відвідали уроки хімії, математики, фізики, де учні за вчителем повторювали подібне. Це видається фантастикою, але я бачила, що воно працює. Учителька перфектно говорить українською, і дітки повторюють так само. Три роки експерименту показали, що це абсолютно реально. І ми теж можемо так зробити поступово конкретними кроками.

• Які ще області брали участь у такому експерименті?

– Закарпатська, Чернівецька й Одеська (де велика болгарська меншина, поширена російська мова). Однак для ЗОШ № 4 Ужгорода, українсько-словацької школи, тут особливої новизни не було, бо ця методика в нас працювала. На Закарпатті я була науковим консультантом цього проекту, і три роки тісного спілкування з колегою Надією Бабич, науковцем із Чернівецького національного університету, дало мені реальне бачення, як це відбувається в різних прикордонних регіонах. І маємо реальні результати.

Інша річ, що є багато маніпуляцій. До прикладу, переглянула кілька днів тому на телеканалі ZIK програму «Русини Закарпаття» в рубриці «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». Тепер готую зустрічний матеріал, – хочу, щоб припинили займатися маніпуляціями. Бесіда в ефірі ні про що. Якщо інформаційним приводом цієї зустрічі була книжка Любомира Белея «“Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro», то мав бути відповідний рівень обговорення. В ефірі русин Валерій Падяк і Лесь Белей не спричинилися до наукової дискусії, а говорили про що завгодно, тільки не про наукове видання. І мені постійно 25-им кадром нагадує: сепаратизм, сепаратизм, Закарпаття – це регіон, де найперше апробований сепаратизм… Навіщо ця маніпуляція і демагогія? В Закарпатті й так неспокійно. Русинське питання – це вчорашній день. Так, це політтехнологія. Так, цим багато років спекулювали. Тепер нащо на цьому наголошувати? Якщо ми говоримо про монографію, то ведемо дискусію на рівні лінгвістів, нехай із тим же Падяком. Інакше – це чергова провокація. Це ще одна спроба виставити закарпатців з негативного боку. Як казав на зустрічі з міністром Павлом Клімкіним професор Володимир Приходько: з повідомлень у ЗМІ складається враження, що закарпатці – суцільні лісоруби, контрабандисти і сепаратисти. Я би ще додала тепер, що якісь депресивні елементи, яким усе байдуже, – до будь-якої влади пристосуються, головне, аби годувала. Журналісти подали в програмі однобоке бачення, ніби спеціально виштовхують Закарпаття, а не підмічають особливості регіону, негативно налаштовують населення. А це прикордонний регіон, і не буде України без Закарпаття. Треба берегти і, нарешті, прискіпливо звернути увагу на область. Не час для такої мовної маніпуляції.

Питання самоідентифікації – питання особистої культури. Маємо вчитися культури ведення дискусії. До прикладу, журналіст звертається до гостей у студії з питанням їхньої самоідентифікації. То ясно, що кожен має відповідати за себе. Натомість Валерій Падяк починає розказувати своєму візаві, хто він (Лесь Белей) і звідки. Ну куди це годиться… Лесь народився в Ужгороді, то, зрозуміло, що мислить себе закарпатцем. Те, що його батько з Франківщини, не заперечує права сина почуватися закарпатоукраїнцем. Розумієте, про що я? Аби вести діалог на відповідному рівні, спочатку треба цього вчитися. Усе починається з численних спроб почути, крім себе, коханого, ще когось…

• Дякую за критичні зауваги, думаю, всім буде на користь. І це тема широкої дискусії. Якими ж мають бути ті наступні конкретні кроки в освітньому процесі?

– Нам мають збільшити ліцензований обсяг і державне замовлення. Відповідно на спеціалізації «Українська мова і література» запроваджуються три освітньо-професійні програми. Перша – для роботи в школах з дітьми національних меншин, про яку вже говорили; друга – «Українська мова і література. Англійська мова і література»; і третя програма – «Літературна творчість. Документознавство та інформаційна діяльність» – для першого бакалаврського рівня освіти. Ми готові до конкретних кроків, до такого експерименту. Чесно кажучи, коли розпочалася дискусія навколо 7-ї статті нового освітнього закону, то ми вже почали діяти активніше. Вищий навчальний заклад не може мовчати, та й не тільки говорити треба, а робити конкретні кроки. Тож спочатку це була письмова пропозиція в МОН, де професор Олександр Сливка її озвучив, а тоді вже Лілія Гриневич приїхала до нас і підтримала ініціативу.

• Як це виглядатиме на практиці?

– До роботи з українськими філологами залучаємо фахівців із румунської та угорської філології. Річ у тім, що українська мова як рідна потребує одного підходу, а українська як нерідна мова – зовсім іншої методики викладання. Мені не імпонує тут термін «українська мова як іноземна», а саме як «рідна» і «нерідна» мова. До нас не раз зверталися щодо працевлаштування випускників у школи з угорською і румунською мовами навчання. Але наші випускники не хочуть іти, бо для того, щоб зануритися в середовище національної меншини, треба знати її мову. І тепер маємо підготувати такого філолога, який би перфектно знав українську й володів мовою тої нацменшини, з якою працюватиме. Тут враховано очікуваний попит на професію.

• Чи були з цього приводу якісь опитування між студентами?

– Ми постійно спілкуємося на цю тему з нашими випускниками. Наші викладачі читають лекції в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти для певної категорії філологів, там цей діалог постійний – анкетування, опитування. Маємо підтвердження, що треба. Тут важливе знання мови і методика.

• Ваші очікування від висновку Венеціанської комісії?

– Якось нічого особливого не очікувала. Не маю ні ейфорії, ні розчарувань. Буває часто: чим більше чекаєш, тим більше розчаровуєшся. Те, що зробила Україна, – світовий досвід. Це правильно, треба було зробити так давно, – і добре, що зробили тепер. Якось навіть не сумнівалася, що все буде нормально сприйнято. Однак підтримка – це одне, а конкретні кроки – інше. Тепер треба все зробити для того, щоб не зганьбитися перед світом. Бо намітити висоту – легко, а досягти й утримати її – потрібні спільні зусилля. Про те, що стосується моєї компетенції, хочу сказати: в Україні давно мала бути створена мережа центрів, куди будь-хто може звернутися з бажанням оволодіти державною мовою.

У нас нема такого підрозділу, де людина безкоштовно може вивчити українську мову. Я це збагнула три роки тому, коли до мене звернулася людина, яка приїхала, здається, з Росії, щоб навчити її державної мови. До мене її спрямували з державної адміністрації. Тоді я шукала відповідь, чим можу допомогти їй, коли на факультеті нема таких курсів? У нас навчальний процес, освітні програми, бакалавратура, магістратура і все. Ми не надаємо послуг з вивчення державної мови. Так, це можна зробити приватно, але у державі в принципі мають бути такі центри, куди будь-який громадянин може звернутися з бажанням вивчити державну мову й отримати відповідний сертифікат. Це мусить бути, як у всьому цивілізованому світі. Інакше, як ти влаштуєшся легально на роботу за кордоном, коли ти не знаєш мови. У нас, виявляється, можна.

• Такий рівень послуг передбачений проектом закону «Про функціонування української мови як державної». Це ще один акцент на те, що його треба вносити на розгляд парламенту негайно.

– Це мусить бути, і має бути відповідне фінансування під всі ці програми. На громадських ініціативах і патріотизмі воно довго не проіснує. Патріоти також рано чи пізно закінчуються. На цих питаннях спекулюють, маніпулюють, але мають рацію в тому, що держава належно не фінансує цю справу. До прикладу, візьмімо двомовні словники. Гроші виділені, словники видані, причому якимось чином усі за одної й тої ж автури – українсько-польські, українсько-румунські, українсько-молдавські і т. д., а словників нема. Де вони? І як ці люди можуть бути одночасно фахівцями з п’яти мов?..

• Як бачите перехідний період? Які предмети будуть вивчатися державною мовою?

– Думаю, всі ці питання будуть детально відображені в наступному законі про загальну середню освіту. Наскільки я зрозуміла з того, що говорила міністр, запровадження буде поступовим. Початкова школа – мовою нацменшин, предмети українською вводитимуть поступово й не всі. Історія України у старшій школі буде українською – не інакше. На цю тему дискусій не може бути. Хто собі може уявити, щоб дискутували в Росії, Угорщині чи Румунії, якою мовою викладати історію відповідної держави?

• Маєте надію, що програми будуть фінансово підтримані?

– Програми розробляємо ми. Якщо буде збільшено ліцензійний обсяг на сто відсотків, – то вже велика підтримка. Абітурієнт вступає на спеціальність «Українська мова і література» й з першого курсу одразу обирає одну з трьох освітніх програм навчання – педагог, викладач для державної середньої школи, вчитель зі знанням державної і англійської мови – це філолог зовсім іншого зразка і вчитель, орієнтований на середовище з проживанням національної меншини.

• Ви аналізували, з яким рівнем знань української мови вступають на філологічний факультет діти з національних меншин?

– З дуже різним. Про якісь цифри не йдеться.

• Дякую Вам за інформацію і бачення розвитку і утвердження української мови в нашій прикордонній області. Успіхів Вам і престижу професії філолога нового зразка.