Іван Малкович: Втратити рідну мову і перейняти чужу – найгірший знак підданства

Досьє

Іван Малкович – український поет, письменник, видавець, музикант. Народився на Франківщині. Власник і директор першого приватного дитячого видавництво незалежної України «А-ба-ба-га-ла-ма-га». З 2008 року видавництво друкує книжки для всіх вікових груп.

Автор та видавець знакової «Української абетки», яку визнано найкращою із часів Нарбута. Лауреат найвищої в Україні творчої відзнаки – Національної Шевченківської премії. Промова Івана Малковича під час вручення Шевченківської премії набрала рекордну кількість переглядів.

Іван Малкович – прародич Степана Арсенича, про якого згадує в автобіографії Іван Франко. Той врятував Каменяра від голодної смерті після коломийської тюрми. За словами Івана Малковича, «А-ба-ба-га-ла-ма-га» – то така Франкова опосередкована віддяка, адже назву свого видавництва поет та письменник взяв з його славнозвісного оповідання «Грицева шкільна наука». Нащадок боярині Івашка Арсенича та Сеня (Олекси) Малковича, які загинули 1492 року, захищаючи свої звичаї та рідну мову. За іронією долі через 6 століть Іванові Малковичу досі доводиться відстоювати право на рідну мову у власній країні.

Шість століть поспіль в Україні свідомо нищили мову, яка здавна є головною ознакою етносу. Сьогодні ХХІ століття, а українцям досі доводиться захищати своє право на мову.

Починаючи з ХV століття, українці невтомно боронили рідну мову, нерідко віддаючи за неї своє життя. Лише суха хронологія заборон української мови займає кілька сторінок, за якими цілі епохи, розстріляні династії, закатовані людські долі. За наказом московських царів було знищено всі примірники «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького. Вилучено українські тексти із церковних книг, а самі книги заборонено друкувати українською. За Катерини забороняли викладати українською мовою навіть у Києво-Могилянській академії. За Союзу в УРСР вчителям російської мови платили більше, ніж їхнім колегам з української мови.

Української мови боялися, її гнобили і не лише росіяни, а й литовці, поляки, румуни, угорці – всі, хто тимчасово завойовував наші землі. За свою історію наша мова пережила поза сотню актів лінгвоциду (свідоме нищення мови як головної ознаки етносу). Зауважмо, історія фіксує лише кілька таких випадків на планеті.

Нині – XXІ століття, а в нас знову війна. І ми знову віддаємо життя за мову, за свою націю. Чому навіть у наші часи маніпулюють мовним питанням, а значна частина українців свідомо не воліє спілкуватися українською? Про мову як маркер самосвідомості нації – ексклюзивно в інтерв’ю «Інституту Просвіти» український поет та видавець Іван Малкович – людина, яка щодня, щогодинно популяризує рідну мову в Україні та світі.

• Сьогодні в Києві частіше почала лунати українська мова? Чи Ви й досі почуваєтеся аборигеном у власній країні?

– Мова – це те, що об’єднує людей, а націю робить сильною. Це найважливіший маркер національної самоідентифікації. А в нас і досі нема закону, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги української мовою – від крамниць і громадських установ до ґлянцевих видань, радіостанцій і телебачення. Треба звести до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті зі знущальними назвами на кшталт “Варєнічная Катюша” чи “Ляпота”.

Коли в часи Другої світової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Черчилль обурливо запитав: “А що ж ми тоді будемо захищати?” Ми нарешті маємо зрозуміти, що в нашій країні все налагодиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди. Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі дедалі частіше. Якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні – тут буде вічний путін, як би він не називався.

Може видозмінюватися прапор, герб і навіть, на превеликий наш жаль, територія. Але як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію… Втратити рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знак підданства… Бо мова – се міцніша границя, фортеця чи річка”.

Важливо, щоб ми з дитинства виховувалися на одних колискових та віршах, на одних традиціях, як це є в повноцінних націях. Тоді ми не будемо існувати як два паралельні потоки, що майже не перетинаються.

Якось я досить дотепно пожартував серед однокласників свого старшого сина Тараса (він тоді навчався в першому чи другому класі). Проте засміявся лише мій син. Діти не зрозуміли суті, бо не читали українського перекладу “Карлсона”, де є панна Цап. Натомість з російського мультика вони знали Фрекен Бок. Бачите, навіть перекладні книги варто читати однією мовою – задля кращого порозуміння.

Хоча варто зауважити, що сьогодні в Києві я дедалі частіше чую українську мову саме з вуст молоді. І це дуже тішить, бо сподіваюся, що це так розмовляє наше майбутнє.

• Можливо, українці мало читають українською. Чи доводилося Вам досліджувати, в яких регіонах України найбільше читають українських книжок?

– А тут і досліджувати не треба. Я й так скажу: найбільше читають у Києві та Львові. А далі – по всій Україні: від Тернополя до Одеси, від Харкова, Дніпра — до Франківська й Житомира. Львів — це взагалі якесь бездонне місто книгарень. Там постійно відкривають нові книжкові крамниці й мережі — і всі в плюсі. А от на Донеччині й Луганщині майже не читають, до того ж навіть російськомовних книжок. Припускаю, що певною мірою і через відсутність культури читання ці регіони опинилися у сьогоднішній ситуації. Хоча доволі небагато читають і на Буковині, як і в тому ж Миколаєві чи Херсоні.

Наприклад, у Японії читають у 5-6 разів більше, ніж у нас. Ми це помітили, зрівнюючи наклади наших світових бестселерів — “Гаррі Поттера” і творів Роальда Дала. Хоча варто наголосити, що видавництва в Україні поступово стають на міцніші економічні ноги, і кількість людей, що читають українською, зростає. Щоправда, не так стрімко, як з’являються нові книги. Думаю, одна з причин цього – бідність і недостатня увага з боку держави до соціальної популяризації читання, як це заведено в усіх пристойних країнах.

До того ж Україна – найбільша за територією і п’ята-шоста в Європі країна за населенням, проте в нас досі відсутня паперова галузь. Тож доводиться купувати папір за шалені гроші в Європі, куди спродують найкращу українську деревину. А це неабияк позначається на ціновій політиці видавців, які заробляють на книжках сущий мізер. Ще тільки в Індії книжки дешевші, ніж у нас. Навіть у Китаї вже дорожчі. Інша річ, що й зарплати наших людей напрочуд плачевні…

• Що треба робити, аби українці почали пишатися своєю мовою?

Бачите, українську мову треба не лише оберігати мовними законами чи квотами, а й популяризувати. І мають це робити успішні люди, відомі культурними й спортивними досягненнями. Звісно, не варто вдаватися до радикальних методів, як свого часу це було, наприклад, в Угорщині. Я нещодавно відвідував Будапешт і був шокований розповідями про колишні методи “впливу” на людей, які не спілкувалися угорською. Проте сьогодні альтернативи рідній мові в Угорщині немає. Так само затято вони її захищають і на теренах України.

А в нас ще чимало людей не припинили сповідувати «тьотьомотівську» сентенцію з п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло»: «Лучче бить ізнасілованной, чєм українізірованной».

Знаєте, гетьман Скоропадськиий керував державою лише 7 з половиною місяців. Проте за цей короткий час було відкрито понад 50 державних гімназій. Відтак їхня загальна кількість сягала 150. Зросла кількість періодичних видань до 255. А обов’язкове вивчення української мови та літератури було закріплено законодавчо. Та найвищим досягненням уряду П. Скоропадського в галузі освіти і науки стало створення Української академії наук (УАН), яку очолив Володимир Вернадський.

Директорія УНР, яка фактично не мала коштів, знаходила їх на фінансування “Української республіканської хорової капели”, яку очолив відомий диригент і композитор Олександр Кошиць. Завдяки гастролям і високій виконавській майстерності колективу українська музика і пісня здобули популярність у США і Західній Європі. Тоді світ і дізнався про українського “Щедрика”. Тільки демонструючи свої культурні надбання, ми по-справжньому з’явимося на карті світу. Бо за культуру люблять і шанують. А нас поки що тільки жаліють.

Недавно, виступаючи перед переможцями Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, я казав, що українці, які люблять і розуміють значення української мови, просто мусять бути успішними і багатими. Петро Яцик – будівельник, який з часом став будівничим, бо фондував частину своїх чималих статків на навчання української молоді та популяризацію української мови. Бо українську поки що популяризують переважно не надто заможні люди. Наші олігархи (за рідкісними винятками) не спілкуються українською, то про яку їхню національну свідомість можна говорити.

• Якось Ви наголосили, що найкраща вакцина «від північної чуми» – докладно вивчати в старших класах середньої школи і закладах вищої освіти про бій під Крутами. Чи українці свідомо відмовляються від таких вакцин?

– Для молоді дуже важливо, аби ми наголошували не лише на трагедіях та поразках української історії. Маємо вийти зі стану жертви і врешті заговорити про українські досягнення. Ви, мабуть, знаєте, що Україна ще й досі входить у десятку провідних космічних держав світу. Проте вже традиційно всі здобутки радянської космонавтики Росія приписала собі. А про сьогоднішні – мало хто знає й говорить. Кілька років тому ми видали енциклопедію «Український космос». Гортаючи цю книжку, читач дізнається про вагомий внесок українців в освоєнні Космосу, зокрема і в наші часи. Нам є чим пишатися і ми маємо про це знати. (Від авт. – серед прославлених творців ракетно-космічної техніки було майже 20 українців. Основоположник практичної космонавтики С. Корольов був українцем. Коли він запустив у космос українця Павла Поповича, той на весь космічний простір заспівав улюблену українську пісню Корольова – «Дивлюся на небо та й думку гадаю»).

А героїчна трагедія бою під Крутами назавжди гартує юнацькі душі. Це дуже добре розуміли табачники, коли прийшли до влади. Тож розповідь про бій під Крутами займала у шкільному підручнику два рядки.

• І досі серед російськомовних українців, часто відомих, можна почути фразу на кшталт «немає різниці, якою мовою я спілкуюся, адже, мовляв, у деяких розвинутих країнах є дві державні мови і вони прекрасно з цим миряться». Що би хотілося сказати такій категорії українців?

– Скільки людей загинуло за українську мову… А що робиться в наші дні. З 2014 року на Луганщині й Донеччині катують, убивають лише за те, що українці розмовляють українською. То хіба можна після цього казати “все одно, якою мовою”. Сьогодні варто розмовляти українською бодай заради пам’яті тих, хто за неї поліг у наш із вами час.

Знаєте, я не люблю нав’язувати свою думку, та все таки раджу всім українцям перечитати “Холодний яр” Горліса-Горського. Це одна з найважливіших книжок для, сказати б, “упорядкування самосвідомості”. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом — можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом. Проте й досі ця одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби належним чином не висвітлена, а отже, й не стала частиною національної свідомості. (Від авт. – Мова про «Холодноярівську Республіку», яка під українським національним жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: «Воля України — або смерть!» вела запеклу збройну боротьбу за Українську державу до 1922 року.)

Дивно, що вороги України розуміли значення української мови і боялися її, а ми, українці, так легковажимо й досі не бачимо різниці, якою мовою спілкуватися.

…І журиться старий Дніпро,
і сон Дніпрові сниться:

що є у водах дивна Січ,
де рибки з окунцями
видзвонюють як день, так ніч
своїми шабельками.

Вони готуються в похід,
щоб річку захистити,
бо всі забруднюють її
і рибкам ніде жити.

Бо знай, моя дитино, знай –
ти знати це повинна:
Дніпро для рибок – рідний край,
це їхня Україна.

(Іван Малкович)

Корисно знати

Перша згадка українських слів датується 448 року, коли візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи у таборі гунського володаря Аттілли (територія сучасної України) записав слова “мед” і “страва”.

Сьогодні українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі, оскільки за кількістю носіїв посідає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження.

Усвідомлюючи значення української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.