Оксана Луцишина: «Ім’я Шевченка для мене дуже вагоме з багатьох оглядів, і не останнім із них є те, як він розумів біль жіночого життя»
Вперше в історії Закарпаття Шевченківською премією вдостоєна письменниця-жінка
Пані Оксана стала першою жінкою-лавреаткою Шевченківської премії із Закарпаття. Вважає це знаковим, адже тривалий час у крайовій спілці письменників навіть не було літераторок. Власне поетична й прозова творчість Оксани Луцишиної (авторки трьох поетичних збірок, книжки оповідань та трьох романів) вписує в літературу унікальний жіночий тілесний й емоційний досвід. Завдяки філософії фемінізму, яку письменниця називає складовою частиною особистої філософії, вона акцентує увагу на становищі жінки, її самопочутті у патріархальному світі, наскрізь проникнутому суспільними очікуваннями.
Роман «Іван і Феба» (2019), за який письменниця вдостоєна найвищої державної літературної нагороди України, присвячений темі Революції на граніті (1990 року). Дія твору розгортається в останні часи радянської влади й у перші роки української Незалежності. Після навчання у Львові та участі в революції Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, котра називає себе Фебою. Роман не тільки актуалізує тему державотворення, а й спонукає до роздумів про людину в «центрі» й «провінції» з дещо гротескною атмосферою патріархальності в сім’ї, порушує особистісні й суспільні проблеми.
«Іван і Феба» – перший роман в українській літературі, присвяченій цій події. Оксана Луцишина у «Вечірній розмові» з Василем Кузаном у соцмережі «Фейсбук» зізналася, що бажає, щоб книжка «Іван і Феба» стала каталізатором того, щоб про Революцію на граніті більше говорили і думали, щоб розуміли: ця революція заклала основи для наступних, про які набагато більше написано.
А власне вдостоєння літературною премією імені Тараса Шевченка стало для письменниці несподіванкою. Хоч, з іншого боку, Кобзар завжди був частиною життя лавреатки.
Свого часу я вчилася у школі імені Тараса Шевченка – значущість таких речей оприявнюється не одразу. Власне, вона полягала в імені, яке, як оберіг, я багато років писала на зошитах. На шкільних уроках же Шевченка викладали відомо як – погано. Я була допитливою дитиною – перечитала всі родинні – батьківську, дідусеву, тітчину – бібліотеки. Був там і Кобзар. Що мене вразило найдужче? Це були його вірші або поеми про жінок-страдниць, від «Катерини» і «Сліпої» до «Утопленої» – така була сила його любові і співчуття, як майже ні в кого, читаного - як до тих часів, – так, мабуть, і до сьогодні. Тому ім\'я Шевченка для мене дуже вагоме з багатьох оглядів, і не останнім із них є власне те, як він розумів біль жіночого життя, –
До речі, наразі тираж книжки закінчився, а сайт «Видавництва Старого Лева», в якому вийшов роман, тимчасово пропонує лише електронний варіант.
Оксана Луцишина відома як поетеса (авторка чотирьох збірок поезії (“Усвідомлена ніч”, 1997; “Орфей Великий”, 2000; “Я слухаю пісню Америки”, 2010 та “Вірші Феліцити”, 2018)) й прозаїк (збірки оповідань “Не червоніючи” (2007) та трьох романів (“Сонце так рідко заходить”, 2007; “Любовне життя”, 2015; “Іван і Феба”, 2019).