Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Олександр Лавер: «Насіння ніколи не проросте на пустому місці…»

Син відомого футболіста київського «Динамо» Георгія Лавера, племінник поета Юрія Гойди й батько математика-письменника Василя Лавера – про родову пам’ять і цифри в житті та історії

0 757
Олександр Лавер
Олександр Лавер
Завідувач кафедри інформатики та фізико-математичних дисциплін УжНУ Олександр Лавер у своїй науковій роботі зумів поєднати дві зовсім різні стихії – математику й історію: це дає змогу вченому статистично досліджувати втрати у війнах і конфліктах та визначати закономірності міграційних процесів сьогодення.

Олександр Георгійович віртуозно володіє цифрами, може говорити про них годинами. Але не менш цікавим для нас видалося те, як Лавери бережуть родову пам’ять: документально засвідчена інформація про предків у їхньому родинному архіві сягає 1813 року. Серед представників цієї родини – відомий футболіст київського «Динамо» Георгій Лавер (батько вченого), поет Юрій Гойда (дядько), математик і письменник Василь Лавер (син Олександра Георгійовича).

Формальним приводом до нашого інтерв’ю стала недавня публікація ґрунтовної монографії Олександра Лавера про війни та народонаселення країн світу у ХХ – ХХІ століттях, передусім же – бажання ближче дізнатися про непересічну особистість нашого університету й краю загалом.


  • Олександре Георгійовичу, насамперед вітаю Вас із публікацією монографії. Скільки років пішло на створення цього фундаментального дослідження?

– Велике спасибі! 40 років – за часовий проміжок 1978–2018 рр.

  • Цікаве поєднання в одному дослідженні – математика й історія…

– У нас якось то так іде. Батько за професією був історик, але всі його знали як футболіста. Я за професією математик, а мене знають як історика. Син – математик, але його знають як письменника і музиканта…

Розумієте, я так думаю, що насіння ніколи не може прорости на пустому місці: якщо людина є кандидатом чи доктором наук, – значить, хтось із предків якусь схильність до наукової роботи мав. Мушу сказати, у мене були два діди, і кожен із них по-своєму якось до цього тяготів.

Зняцівська родина Лаверів

  • Звідки походить рід Лаверів?

– Із Зняцьова, що на Мукачівщині. Як мені казав мій зняцівський земляк, доктор філологічних наук (на жаль, нині покійний) Василь Іванович Лавер, назва села угорською звучить як Ігнац – на честь чоловіка на ім’я Ігнат (угорською – Ігнац), котрий уперше поселився на цих землях 1246 року. До речі, Зняцьово – це одне з небагатьох закарпатських сіл, офіційна назва якого звучить по-місцевому: не Зняцево чи Зняцеве, а саме так – Зняцьово. Додам, що в селі в радянські часи був колгосп імені Чапаєва, який місцеві жителі називали Чапайово. Згодьтеся: у логічний ряд назв Зняцьово, Червеньово, Кайданово, Бабайово назва Чапайово вписувалася органічно. Мені відомо, що, крім Зняцьова, Лавери ще живуть у Дубриничах і в Лютій, але це зовсім інші Лавери.

З родиною Лаверів (зліва направо): дідо Михайло Михайлович, брат Павло Георгійович, бабка Марія Юріївна, Олександр Георгійович та батько Георгій Михайлович
З родиною Лаверів (зліва направо): дідо Михайло Михайлович, брат Павло Георгійович, бабка Марія Юріївна, Олександр Георгійович та батько Георгій Михайлович

Щодо походження прізвища є різні версії, але я особисто більш схильний думати, що це закарпатське іменне прізвище. Як, наприклад, Іван чи Сидор. У моєї дружини дівоче прізвище Владимир. У російському чи східноукраїнському варіанті моє прізвище звучало б як Лаврентьєв або Лавренко. В усякому разі видатний геолог із Санкт-Петербурга зветься Лаверов Николай, а серед самозванців початку 17 століття у Московії були не тільки Лжедмитрій І і Лжедмитрій ІІ, а ще й царевич Лавер, який видавав себе за сина Івана Івановича – сина Івана Грозного, якого останній убив посохом.

Цікавим є те, що в мого діда був брат і п’ятеро сестер, а в батька був брат і три сестри. Якщо додати, що в моєї другої бабки було шість сестер і один брат, а в другого діда були ще дві сестри, то дівчат у нашому роді було не просто багато, а забагато. Тобто загалом осіб прекрасної статі у нас у роду з обох боків було шістнадцять, як не рахувати маму і двох бабусь. Але всі вони вийшли заміж (по-зняцівськи – оддалися), так що «старих дєв» у нашому роді не було. Тому серед моїх родичів більш імовірно зустріти людину, яка не має прізвища Лавер, аніж людину, яка є його носієм.

Наприклад, закарпатський поет, нині дещо призабутий, уродженець Зняцьова Юрій Гойда був двоюрідним братом мого батька. І водночас нині покійний доктор філологічних наук Василь Іванович Лавер був мені не родичем, а однофамільцем. Мій покійний дідо мене колись учив: «Сашочку, суть три файти зняцівських Лаверів: Футури (то ми), Філлери і Марчаки». Тому коли я познайомився з Василем Івановичем (до речі, мене познайомила з ним моя дружина – філолог за освітою), я сміливо запитав: «Василю Івановичу, кажіть чесно: ви Футура, Філлер чи Марчак?». У відповідь почув: «Я Вовк». Так я дізнався про четверту файту зняцівських Лаверів. Пояснення прізвиська таке, що батьки Василя Івановича жили коло лісу, який колись розділяв Зняцьово і Червеньово.

Моєю сусідкою була моя троюрідна сестра з роду Лаверів (звичайно, прізвища Лавер вона не мала). А захищав я кандидатську дисертацію у Києві в 87-му році, після мене захищала дисертацію моя троюрідна сестра за мамою – з роду Сидоренків. Цей факт з’ясувався тоді, коли родичі почали обмивати наш подвійний успішний захист.

Зняцівські італійці

Щодо сільських прізвиськ мені запам’ятався такий курйозний момент. Один батьків родич мав прізвисько Таліян (по-зняцівськи – італієць). Я на душевному піднесенні почав уважати, що наш рід походить із Італії. Погодьтеся, з огляду на сучасні реалії це було б дуже цікаво ☺. Але сувора реальність розбила всі мої ілюзії. Виявляється, він був Таліяном через те, що на вікні хижі його діда (!) висіла фотокартка з Італії!!! Такими-от були зняцівські «псевдоіталійці». ☺

Тому коли захочуть уводити окремий закарпатський паспорт, то, крім графи «Як ся пишеш?» (ПІБ), обов’язково потрібно ще ввести графу «Як ся кличеш?», «Чий ’ись, якої файти?». 🙂

Від Сибіру діда врятувало «Динамо»

  • Як виникло ваше родове прізвисько – Футура?
Дід Михайло Лавер, 30-ті роки ХХ століття.
Дід Михайло Лавер, 30-ті роки ХХ століття.

– Як видно з фотографій, і прадід, і дід (обидва Михайли) були людьми симпатичними, тому мали прізвисько Мішо Лицюв. Бо мали гарне лице. До речі, користуючись «лицевою перевагою», мій дідо-красень, коли був у доброму гуморі, любив трохи «посмикати» (по-зняцівськи – маленько потирмати) мою роботящу бабку Марію Юріївну Мучичку. Він, будучи в розслаблено-гумористичному настрої, любив казати: «Марьо, Марьо! Тадь ко би тя, Марьо, взяв, киби не я?». Бабка на це дуже злилася й казала: «Найшли би ся». Тоді дідо вставляв коронну фразу: «Хотів би ’м відіти, ож ко», – після чого бабка остаточно виходила з себе й звертання «80-ручний леґіню!» було найбільш мʼяким із тих звинувачень, які закидує жінка чоловікові після 60 років спільного життя.

Але в 40-му році угорська влада дідові як ветерану ще Першої світової війни доручила керувати спільною угорсько-югославською фірмою «Футура» («Майбутнє») з постачання фуражу для угорської армії. З того часу ми Футури. Це дідові одгукнулося в 1949-му році, коли тодішній голова зняцівського колгоспу, уродженець сусіднього Кайданова, з яким дідо мав неприязні особисті стосунки, підготував на діда документи, мовляв, він куркуль і неблагонадійний, – і його мали висилати в Сибір. Але батько, який тоді грав у київському «Динамо», разом із начальником команди пішов на прийом до голови українського МДБ – і діда вдалося відстояти. Інакше пропав би ні за цапову душу, і цих історій (по-зняцівськи – казок), які я вам переповідаю, ніхто б не знав, найперше я сам.

Метрики предків

  • То зацікавлення історією у Вас від зняцівського діда?
Дідо Михайло Лавер (зправа) у російському полоні. Місто Ярославль, орієнтовно 1916-1917 рр.
Дідо Михайло Лавер (правобіч) у російському полоні. Місто Ярославль, орієнтовно 1916-1917 рр.

– Так. Дідо Лавер у 1935 році заплатив 400 корун (на теперішні гроші це 400 доларів) – і йому переписали метрики всіх моїх предків, які були в зняцівській церкві (там же велися акти громадського стану). Бабка його хотіла прибити за таке нецільове використання коштів, адже в сім’ї було п’ятеро дітей. Але дідо сказав: «Марьо, чіт! [«мовчи», по-зняцівськи]. Я знаву, што роблю». Справді, дідо знав, що робив, бо невдовзі трапився катастрофічний паводок, і всі ті метрики зняцівської церкви попливли в Чорне море. Дідо мені розповідав (по-зняцівськи – приказував), що Латориця впадає в Тису, Тиса – в Бодрог, Бодрог – у Дунай, а Дунай – у Чорне море, тому я це море і згадав. Але те, що дідо переписав, лишилося.

Ціна величезна того, що дід зробив: у мене є метрики всіх моїх предків – починаючи з 1813 року. Чому до 1813 року нема? Виявляється, закарпатці раніше не мали прізвищ. Марія-Терезія – то наша спільна мама: вона дала нам, закарпатцям, прізвища. Так-от, я хотів показати, як виглядають оригінали і чим вони відрізняються від теперішніх метрик. Метрики давалися у трьох випадках: народження, одруження, смерті.

Завдяки дідові я взнав про свого прапрадіда Алексія – першого Лавера, про якого збереглася письмова згадка. Мій дід був ветераном австро-угорської армії і воював на Східному фронті. Був узятий росіянами в полон біля міста Гуменного в Словаччині. Цікаво, що ні на одній карті не вказано, що росіяни займали цей населений пункт, але дідо божився, що його в полон узяли саме там. Полон він відбував у Новосибірську, а потім у Ярославлі. Розповідав, що в Ярославлі російські робітники місцевої лісопильної фабрики, як одержували зарплату, то пили два тижні підряд, поки всю не пропивали, і тільки потім ставали до роботи. А австро-угорські військовополонені цим не займалися, тому місцевий фабрикант домігся у військової комендатури дозволу, щоб вони мали право пересуватися по Ярославлю без конвою. А платили зарплату тоді миколаївськими червонцями. Я знаю, як він виглядає: такий миколаївський червонець мені, малому, показувала моя київська бабуся. Він був завбільшки з теперішню 10-копійкову монету, але приблизно в 3 рази товщий. Коли почалася революція (чи, як тепер кажуть, «переворот»), то, як полонених відпустили, дідо склав ті червонці, що заробив, у палицю для інвалідів – і переніс їх через кордон. За ці гроші він розрахувався з боргами прадіда й побудував собі хату.

Прадід Михайло Лавер, 30-ті роки ХХ століття
Прадід Михайло Лавер, 30-ті роки ХХ століття

Ну от дивіться: мій предок Алексій Лавер народився 9 березня 1813 року. Зверніть увагу, якими були пункти метрики: віросповідання – греко-католик, стать – чоловіча, особливо було важливе «ложе» – законне чи незаконне. Мої найперші предки – Іоан Лавер і його жінка Анна Ур. Обов’язково писали кумів і священика. Де тут написано «національність русин»? – Її нема.

Наступна дуже цікава метрика – з 1944 року. Угорці видавали. Написані предки мого батька з обох боків. Указана релігія. Усі були греко-католиками, тільки дідо за мадяр перейшов у римо-католицьку віру. І тут теж нема національності русин. Тобто я роблю з цього висновок, що питання національності вже післявоєнне.

Прадід помер у 40-му, маючи 86 років. Він відчув день, коли мав відійти, і зібрав усіх своїх дітей. Кожній знайшов добре слово і пояснював свої дії: «Ти, Марьо, була файна, завто дав’им тобі май меншоє приданоє. Ти би ся оддала і без приданого. А Олена не сяка була файна, завто дав’им юй май бульшоє приданоє. Ушитких вас я любив єннако». Так помиривши всіх дітей, він відійшов у позасвіти.

Багато хто із закарпатців може похвалитися фотографією свого діда. Значно менше мають фотографії прадідів. Завдяки дідові Лаверу, який свого часу сфотографував свого батька і мого прадіда, я належу до їх числа.

Київська гілка роду

Дід по мамі, Павло Петрович Сидоренко, був у Києві робітником на місцевому млині, – у той час він називався «Мукомель завод». Точніше, дід був не стільки робітником, скільки техніком із обертових механізмів. Там доводилося розв’язувати задачі з теоретичної механіки. І він «підсадив» на неї мою маму, яка закінчила механіко-математичний факультет Київського університету. Коли вона вийшла заміж за батька й приїхала сюди, то великих виробництв в Ужгороді не було, де б знадобилися її знання. А тому вона працювала вчителькою математики в ужгородських СШ № 11 і № 3.

З родиною Сидоренків (зліва направо): бабуся Марія Федорівна, мама Тетяна Павлівна, Олександр Георгійович, Георгій Михайлович та дідусь Павло Петрович
З родиною Сидоренків (зліва направо): бабуся Марія Федорівна, мама Тетяна Павлівна, Олександр Георгійович, Георгій Михайлович та дідусь Павло Петрович

Дід вів щоденник, і про випадок розстрілу військами Муравйова українських старшин я від діда знав із самого дитинства. Ще він писав вірші, записував їх у щоденник.

Так що любов до історії мені передалася від обох дідів, а схильність до математики – від київського діда.

З дідом працював батько Валерія Лобановського

Моя київська бабуся Марія Федорівна померла у 95 років, причому на старості вона періодично лягала на лікування в київський Інститут геронтології. Й одного разу лежала в одній палаті з матір’ю Валерія Лобановського. Та каже бабусі: «Федоровна, а вы знаете, что мой сын футболист Валерий Лобановский?». На що бабуся відповіла: «А ви знаєте, що мій зять – футболіст Георгій Лавер?». Обидві засміялися. Там і з’ясували, що їхні чоловіки працювали на одній роботі: разом із моїм дідом працював батько Валерія Лобановського – Василь, який був рахівником.

  • Ваш батько – відомий футболіст. То правда, що він за київське «Динамо» спочатку не хотів грати?
Батько Георгій Михайлович – директор Ужгородського інтернату №1. Перша половина 60 – х років
Батько Георгій Михайлович – директор Ужгородського інтернату №1. Перша половина 60 – х років

– Ні, там було не так. У Мукачеві на базі місцевої «угроруської» гімназії вчитель фізкультури (тоді казали професор фізкультури) Шоні-бачі Торіан (його справжнє прізвище Штенцінґер – місцевий німець із Берегівщини) створив потужну футбольну команду, яка 1943-го року виграла Кубок святого Василія – найвищий футбольний приз для середніх навчальних закладів Угорщини. Знаю лише, що після 1945 року Шоні-бачі виїхав в Угорщину, а його діти були чемпіонами Угорщини з греблі на байдарках.

У 1945 році утворився ужгородський «Спартак» на базі клубу СК «Русь» та угорського клубу «UAC». Це була досить успішна команда, у 1946–47 та в 1953 роках була чемпіоном України з футболу. У 1948 році, коли у київського «Динамо» справи йшли кепсько (клуб мав «вилітати» з вищої ліги), відбувся масовий завіз закарпатських легіонерів, серед них був і мій батько. У складі київського «Динамо» він грав із 1948 до 1951 року, у складі мінського «Динамо» – у 1952 році. Тоді був експериментальний чемпіонат, коли всі команди вищої ліги проводили футбольні матчі тільки в Москві. За київське «Динамо» батько зіграв 69 матчів в основному складі, а за «Динамо» (Мінськ) – 11. У 1953 році батько ще раз зіграв за ужгородський «Спартак», був двічі чемпіоном України з футболу, а з 1954 року працював учителем історії.

«Ця книжка – математика в історії»

  • Тобто коли Ви народилися, батько вже завершив кар’єру. Він не хотів, щоб Ви пішли його слідами?

– Він завершив футбольну кар’єру в 1953 році, а потім працював учителем. Я теж хотів стати істориком, мені подобалася дуже історія. Але батько був категорично проти.

  • Чому?

– Бо не хотів. Казав, що це мені не треба, що історія – то лженаука тощо. І вони разом із моїм класним керівником Дмитром Михайловичем Буковичем (він був членом закарпатської волейбольної збірної) переагітували мене – тож я вступив на математичний. Я дві дисципліни знав однаково – історію й математику.

Тому ця книжка – це не є історія, як хтось помилково думає. Це математика в історії. Тобто ми пробуємо аналізувати факти через певні статистичні співвідношення.

  • Як Ви зацікавилися цією темою? Вона досить складна, інформація в книжці навантажує…

– А це як довідник. Не всю книжку треба читати, а тільки той її підрозділ, який зацікавив.

Ця тема виникла несподівно. У серпні 1977-го (мені тоді було 22 роки) я переступив поріг Ужгородського машинобудівного заводу. Там пропрацював 2 роки й 4 місяці. Оскільки ми були молоді, нас залучили до роботи в гуртку молодого лектора-міжнародника. Очолювала цей гурток знана в Ужгороді людина – підполковник у відставці Олег Григорович Самойлович. Він був учасником війни, а потім служив у армії, але не стройовим офіцером, а політруком. Його інтелектуальний рівень був дуже високим. Олег Григорович нас познайомив із різними журналами – тоді починали виходити «Аргументы и факты», журнал «Азия и Африка сегодня», «Новое время»… І був «Бюллетень ТАСС», у якому публікувалася службова інформація про всі міжнародні події. Ми зачитувалися ним, бо інформація там була не для широкого загалу.

І от одного разу поїхали ми у Великий Березний із лекцією на завод «Ерстед». Це був 1978 рік. Прочитали лекцію, а Олег Григорович каже: «Ребята, есть интересная задача. Нам, гуманитариям, она не под силу, а вы, математики, с ней вполне можете справиться. 30 лет прошло после окончания Второй мировой – есть цифры потерь в локальных войнах за 30 лет: 10, 20 и 35 миллионов. Какая из этих цифр самая правильная?». Коли я спитав, для чого це треба, то Олег Григорович відповів, що з цифр утрат можна дізнатися про якість бойової роботи командирів ворожих сторін.

Після заводу я вступив до аспірантури в Ужгород, а потім «прикомандирувався» в Київ. Користуючись нагодою, ще раз хочу подякувати Єлизаветі Амброзіївні Чаварзі, яка тоді мені дуже допомогла.

Коли ти потрапляєш у центральну наукову бібліотеку, а там на полицях і «Encyclopedia Britannica», і «Encyclopedia Americana», – починаєш розуміти, що все відносно – цензура, секретність… Там усе про все було написано.

«Сашочку, мусиш мати чорним по білому, ож ко ти є, а пак роби, што хочеш»

  • То Ви вже тоді дисертацію робили про зміну кількості людей у світі?

– Ні, я працював над іншою темою – з математики. Більш конкретно – із застосування методів функціонального аналізу до розв’язання задач математичної фізики. Але над темою дисертації я працював шість днів, а над улюбленою історією – сьомий. Звичайно ж, усі шість днів я чекав отого сьомого дня!

Мій зняцівський дідо тоді ще жив (а київський, на жаль, помер) і дуже цікавився моєю наукою, а оскільки такі поняття, як аспірантура, дисертація, функціональний аналіз, математична фізика були для нього захмарними дефініціями, то він своє розуміння результатів моєї наукової діяльності висловив так: «Сашочку, мусиш мати чорним по білому, ож ко ти є, а пак роби, што хочеш».

У 1987 році я захистив дисертацію, але історією цікавився паралельно: коли якась цифра була  цікава, я її записував. А коли цифри замість первинного хаосу почали вибудовуватися в певний логічний ряд, – я зрозумів, що це насправді математична задача. Є нижня межа, є верхня межа втрат і середина, – де прихована найбільш імовірна цифра втрат із точки зору дослідника.

  • А чи є маніпуляції цифрами втрат?

– Звичайно, як без них. Історик Борис Соколов казав, що втрати противника, як правило, визначають «зі стелі», але так, щоби ці втрати хоча б у три рази перевищували власні. Отже, ділячи втрати противника на три, отримуєш власні втрати. То ціла наука. Дослідник В.Первишин, наприклад, установив утрати Червоної Армії у Вітчизняній війні за кількістю знищеної та пошкодженої стрілецької зброї. Чому встановлюється нижня і верхня межа? – Щоб усі маніпуляції туди вмістилися.

Про етнічні конфлікти

  • Маєте якісь спостереження, чи є певна циклічність, якісь закономірності в даних, що досліджуєте? Чи можна робити прогнози?

– Циклічність є, закономірності теж є. Після того, як дослідження було опубліковано, наведені цифри зажили своїм життям. Скажу, що найстрашнішим видом воєн є етнічні конфлікти, коли за ту саму землю починають насмерть битися два народи. Я зробив висновок, що передумова для етнічного конфлікту є тоді, коли титульна нація не дотягує 80%, а інша нація, яка починає боротися за «місце під сонцем», починає перевищувати 10%. Тому кожен керівник держави має пильно за цими співвідношеннями стежити.

Цифри про втрати у війнах ХХ ст., виведені нами, виявилися близькими до підрахунків учених Гарвардського університету. Хочу підкреслити, що знання достовірної статистичної інформації стосовно втрат у війнах і конфліктах та розгляд проблем біженців, мігрантів та міграційних потоків через «окуляри статистики» дозволяє робити загалом достовірні прогнози щодо політичного розвитку держави (більше про цифри – тут).

Сім’я

  • Наукова робота займає дуже багато часу. Як Ваші рідні ставляться до наукового сорокарічного хобі?

– Як кажуть по-зняцівськи, «неутрально».

Моя дружина Катерина Михайлівна працювала вчителькою української мови спочатку в угорськомовній школі № 10, а тепер – в угорськомовній гімназії ім. Другетів в Ужгороді. За час своєї освітянської діяльності у співавторстві випустила близько 10 підручників з української мови для угорськомовних дітей різних класів, які дістали гриф Міністерства освіти і науки України. Тобто українсько-угорськими мовними стосунками вона займається вже не один десяток років. Оскільки дружина однаково вільно володіє обома мовами – українською та угорською, – то українсько-угорських мовленнєвих проблем у нашій родині немає.

Син Василь (народився 14 січня 1986 року – тому інших варіантів імені не було☺), є кандидатом фізико-математичних наук і працює на факультеті інформаційних технологій УжНУ.

  • Як сприймаєте його письменницькі спроби?

– Чудуюся і захоплююся. В усякому разі, сюжети його оповідань у мою голову точно не прийшли би, але це не дивно, оскільки діти переростають своїх батьків. Видання збірки його оповідань та схвальні відгуки голови спілки письменників Василя Густі й доцентки філологічного факультету Олександри Ігнатович викликали в мене особисто почуття «німого захоплення»!

У 2017–18 році Василь проходив наукове стажування в університеті міста Аль-Айн (Об’єднані Арабські Емірати). Цікаво те, що за площею це місто більше за Закарпатську область, а населення – близько 650 тисяч людей.

  • Як ставитеся до синового захоплення співом? У вашій родині хтось співав?
Олександр Лавер та Василь Шаркань
Олександр Лавер та Василь Шаркань

– Ставлюся позитивно, бо в нашій родині співати любили. Особливо згадую, як коли родичі в Зняцьові збиралися й після традиційної процедури випивання й закусування починали співати пісні. Згадую, що малим я дуже плакав від пісні «Червена ружа трояка». Шкода було жону, яку ображав чоловік. Коли в молоді роки вже ми збиралися в компанії, можна було безмежно розповідати анекдоти й грати в карти (як правило, в «Джокера»), але пісні вже не співалися.

  • Як думаєте, чим це зумовлено?

– Важко відповісти. На прикладі свого віку бачу, що пісенна практика потрохи затихає. Можливо, це викликано засиллям різних музичних гуртів у мас-медіа, тому людина, яка співає, комплексує, що гірше виступить, ніж улюблений співак.

  • А донька обрала медичну сферу, як дядько?

– Так, вона обрала лікарську стезю, закінчивши минулого року медичний факультет. Тепер навчається в інтернатурі та працює на медичному факультеті № 2 в УжНУ.

Мрія – видати 2500 анекдотів

  • Ви на будь-який випадок із життя знаєте анекдоти. Звідки це?

– Напевно, тут є щось генетичне, бо в мене обидва діди були фіґлярі, а дві бабки були дуже серйозні – інакше сім’ї не прогодуєш. До речі, син також полюбляє займатися цією справою. Маю мрію видати збірку з 2500 анекдотів, але коли це вдасться зробити, – сказати не можу.

Розмовляв Василь Шаркань,
фото Віталія Завадяка та з особистого архіву Олександра Лавера

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.