Петро Часто: «Нормою чоловічої моралі має бути готовність вмерти за правду і справедливість»
Розмова з письменником-публіцистом про трагедію університету, про відповідальність інтелекту перед суспільством і про ту межу, за якою лишається тільки вибір між власною безпекою й захистом людської гідності та свободи ближніх
Цього разу це роман-документ «Останній семестр» (TIMPANI, 2025, 336 с.): «…Події цієї напівдокументальної-напівхудожньої оповіді починаються 24 лютого 2022 року, водночас політичний щоденник професора Ороса повертає читача до світло-тіней Революції Гідности й наступних років тяжкого борсання України у трясовині політичних, світоглядних та культурних протистоянь».
Книга прочиталася на одному подиху, і це незвично для мене у випадку з виданнями п. Петра. Як правило, цей процес максимально собі подовжую, смакуючи його глибоким філософським текстом. Багато цікавих алюзій… Почала розпитувати у листах, а тоді вирішили цей процес частково оприлюднити. Тож ділимося з нашими читачами, бо ж Петро Іванович – давній друг МЦ.
– Петре Івановичу, що спонукало Вас звернутися до теми війни саме крізь призму сучасного освітньо-наукового закладу, який проживає свої кризові моменти?
– Чому університет – як місце подій? Бо годі пройти мимо кричущого абсурду людського життя‚ людської історії – одночасного існування двох незіставних світів – світу високої науки і світу кривавої війни‚ в якій гинуть мільйони людей.
– Останній семестр для кого? Для професора, який покинув університет, бо пішов на війну? Студентів, які пішли туди ж? Самого університету, який, на думку багатьох, проживає нині свою смерть/трансформацію у глобальному масштабі?
– «Останній семестр» – останній‚ по-перше‚ перед війною‚ також останній для Галі і Миколки‚ а ще – натяк на останній семестр студента Андрія Ороса‚ коли він починав свій політичний щоденник.
Відчайдушна лекція професора Ороса – це визнання безпорадности чистого інтелекту перед чорними силами‚ що ведуть нашу планету від війни до війни. Я не торкався причин теперішньої кризи університетської науки‚ вона й так цілком зрозуміла. Освіта в Европу ішла з чернечих келій‚ монастирі були прообразами для перших університетів‚ духовенство не лише підтримувало їх‚ але й утримувало‚ відкриття кожного університету було релігійною подією‚ її обов’язково освячував Папа.
Все почалося змінюватися з Відродженням і Просвітництвом‚ з їхньою перебільшеною вірою в людський розум. Наука втягнулася в аристотелівське світоглядне русло: матерія первинна‚ душа невіддільна від тіла. Далі – матеріялістичні соціяльні теорії‚ одна від одної все вульгарніші. Ми тепер живемо у часи торжества цих «теорій»: все купується і все продається‚ все вимірюється матеріяльною вигодою‚ зиском. Також – університетський диплом.
– Війна має щось змінити?
– Війна мовби пробуджує в людській душі обов’язок належати правді і справедливості‚ цей обов’язок може бути сильніший‚ ніж інстинкт самозбереження і страх перед смертю.
Професор Орос з пам’яті цитує текст з «Гри в бісер». Касталія‚ духовна республіка‚ заснована з наміром зберегти в недоторканості найцінніші‚ найдорожчі знання‚ досягнуті спільними зусиллями людства‚ і сама гра як символічний концепт цих знань – це дуже тендітна матерія‚ вона не може розраховувати на надійне майбутнє‚ якщо довкола таке недосконале‚ морально зіпсоване суспільство. Тому Йозеф Кнехт‚ маґістер гри‚ залишає Касталію‚ повертається до живого життя‚ до обов’язку перед життям. Це саме робить і професор Орос.
Нормою чоловічої моралі має бути готовність вмерти за правду і справедливість. З листа Кіркегора до товариша: «…Юрба глумилася над ним‚ плювала в нього…Чи ти впевнений у собі настільки‚ що мав би мужність відверто стати на бік людини‚ яку всі зневажають‚ яка стала предметом загальної наруги?». Це неминуча чоловіча етична максима: ти – з Христом чи з тими‚ хто Його розпинає?
– Відверто кажучи, у цьому всьому багато впізнаваного. Непросто, але можливо бути людиною, яка проживає як періоди великого піднесення, так і сильного падіння. Так само непросто, але можливо бути на боці такої людини. Скажіть, Ваші образи узагальнені чи списані з життя?
– У творчості все зводиться до вміння автора бути іншим, іншою людиною. Якщо воно, це вміння, вистачальне, тоді не має значення, звідки герой книжки – з життя чи з уяви.
– Як формувався образ професора Ороса? Що мусило передувати такому його рішучому, безкомпромісному виборові?
– Вчинок професора Ороса великою мірою випливає з його пильної уваги до політичного життя в Україні‚ про що має свідчити «Політичний щоденник». Записи згодом відповідно вплинули на Галю. Ми‚ українці‚ дуже тяжко і з великим запізненням стаємо політично освіченою нацією. Ворогам це вигідно – легше їм вливати у свої жили нашу кров‚ а потім ми тішимося‚ що саме та наша кров‚ може‚ й далася взнаки в житті і творчості великих росіян. Про це говорить мій сліпий герой Сергій Щедрін.
– Щодо «великих росіян». Ця тема надовго залишиться актуальною і матиме ще багато пояснень та інтерпретацій, й вони напевно різнитимуться від проукраїнського погляду Сергія Щедріна. Що Ви змогли б з цього приводу додати поза текстом?
– На це запитання має прийти комплексна відповідь від істориків, соціяльних психологів, історіософів, теоретиків націології. Щодо мене, то я бачу Росію духовної аристократії і Росію темної маси, якій потрібний жорстокий цар, і чим жорстокіший, тим кращий. Парадокс полягає в тому, що більшість особистостей, якими Росія гордиться перед рештою світу, викривали цю бездушну, схиблену на ненависті до інших народів масу. Згадаймо хоч би всіх трьох Толстих, Вол. Соловйова, Достоєвського, Василя Розанова, Івана Аксакова, композитора Михайла Глінку, лікаря Сергія Боткіна, Максима Горького, Івана Шмельова, Івана Ільїна, чи нашого сучасника Володимира Буковського.
– Виставка «Невидані дипломи», яку нині оглядає світ, примушує проживати найглибші й дуже непрості емоції. На ній десятки прекрасних усміхнених облич українських студентів, які могли здобути свої дипломи, стати фахівцями, збудувати кар’єри, але вони вибрали інший шлях… Саме такого плану молоді люди спонукали Вас до творення образу, втіленням якого стала Галя Герман?
– Про виставку «Невидані дипломи» знав лише з соціяльних мереж‚ бо вона‚ на жаль‚ обминула стейт‚ де живе моя родина.
– Чому Галя загинула? Чому Ви не дали їй шансу вижити?
– Тому що війна не обминає нікого – ні найкрасивіших‚ ні найрозумніших‚ ні найпотрібніших. Й тоді виникає особливе бажання зрозуміти причини цього «планетарного хижацтва» і подолати його.
– Роман-документ є цікавим переплетенням публіцистичності й художності (Галя й закохані в неї чоловіки). Чи вдалося досягнути оптимального балансу?
– Чому книжка тільки напів чи на чверть художня? Причина проста: автор не мав належного художнього досвіду. Застереження Гемінґвея‚ що, коли газетяр хоче прийти в літературу‚ мусить вчасно піти з газети‚ стосується і мене. З газети я не пішов ніколи.
– І все-таки. Дуже цікавим є образ Карла Яновича. Точно не випадковим є й образи молодих турків, які донатять немалі гроші… Розкажете про їх місії у цій книзі?
– Щодо Карла Яновича, то, мабуть, він тому здався для Вас живішим, правдивішим, що я направду бачив цю людину зблизька. А турки – це теж з життя, плюс моя цікавість до їхньої історії та релігії.
– «Коли душа перенапружена і розтривожений дух робить тіло мовби невагомим, можна багато встигнути за одну хвилину…» – це про наші екзистенційні вибори, коли ми чуємо себе? Що, на Вашу думку, можна встигнути за цю хвилину?
– Чи можна багато встигнути за хвилину? Ми просто не помічаємо ваги хвилин у нашому житті. Сучасні психологи говорять про квантові стрибки свідомості‚ але тут потрібна спеціяльна тренувальна техніка для закарбування визначної хвилини в нашій свідомості.
– То Ви погоджуєтеся з професором Оросом, що планета, яку обрав для своєї життєвої мандрівки кожен/кожна з нас, є «неспасенною планетою хижаків»? Іншими словами, чи може вона еволюціонувати?
– Чи наша Земля перестане бути планетою хижаків? Ще не скоро. Внутрішню нашу еволюцію гальмують могутні сили зла. Та людське «я» все ще має свободу вибору. Творець наш довготерпеливий: дає нам можливість знов і знов зробити правильний вибір. Як не в цьому житті‚ то в наступному‚ аж доки кожен з нас не стане Людиною з великої літери.
– Питання не стільки про книгу, скільки про Вас. Майже у кожному Вашому тексті багато філософських тез, глибоко осмислених. Це якраз те, що мені найбільше до душі😊 Зізнаюся, що слухала чимало різних курсів з філософії, сама читала курс «Філософія масової комунікації» в університеті, спілкуюся таки з широким колом освічених людей, але такого рівня роботи з першоджерелами не знаю… Це якась така потреба? Газетою у широкому сенсі, якій Ви віддали чимало років своєї відданої праці, Ви це не поясните точно😊
– Повірте, більше не маю чим пояснювати. Газета зводить з багатьма дуже різними, різного рівня свідомості людьми, дуже різними темами і питаннями людського життя. Самій їй відповіді не потрібні, це не її функція, але газетяра вони можуть захопити, й він не пошкодує ні часу, ні сил, щоб вглибитися в них.
– Гаразд, тоді питання до багаторічного редактора «Свободи». І воно зрозуміло про що. Ним живе зараз кожен українець/українка. А має жити світ. Якщо хоче жити.
– До війни вела трагічна роздвоєність України. За словами Христа, не встоїться будинок, розділений в собі навпіл. А в нашій ситуації, як засвідчили вибори 2019-го, це ще гірший варіянт розламу: демократично (демократично чи маніпуляційно?) обрана влада готувала Українську державу до капітуляції. Націю врятувала пасіонарна частина суспільства – ціною життя найкращих синів і дочок. Розлам залишається: свідома меншість віддає життя за Україну, а несвідома більшість жирує в тилу. Єдина надія: на святій крові полеглих у битві з імперською ордою постане нова Україна, справді Українська держава – так само, як на святій крові мучеників колись постала Церква Христова.