Іван Пайда: «Воюємо за майбутнє наших дітей»
З історії випускника УжНУ з кількома вищими освітами, що став уособленням справедливості...
Він щиро вірив і своїм прикладом демонстрував, що можна жити по правді й бути успішним. Був упевнений, що систему можна змінити, але треба боротися. На цьому загартований боями з 2014 до 2015 рр. на сході України доброволець І. Пайда добре знався. Тому, демобілізувавшись, очолив громадську організацію «Закарпатське об’єднання учасників бойових дій та ветеранів антитерористичної операції», яка відстоювала права воїнів; боровся з дерибаном землі в Ужгороді. Коли дізнався, що частину прибудинкової території багатоквартирного будинку, де проживають його батьки, хочуть віддати підставному АТОвцю, т. зв. «піджаку», начебто під будівництво гаража, як багаторічний очільник ОСББ став до боротьби. Його тоді особливо зачепило, що для корупційних схем використовують АТО. Стараннями Івана ситуація набула розголосу, про неї неодноразово розповідали місцеві ЗМІ. З чиновниками говорив максимально відверто: на одне із засідань Ужгородської міськради приніс пачку сувенірних грошей і прямо запитав, кому ще треба заплатити, аби землю не чіпали; на інше – корито і запропонував голові земельної комісії «жерти з нього вдома, а не приходити в міськраду і не робити людям шкоду».
«З його загостреним почуттям справедливості було важче жити мені, ніж йому, – каже дружина Мар’яна Пайда. – Іван не боявся труднощів, завжди виступав ініціатором змін. Йому було складно, я це знала, але ніколи не скаржився. Навіть не уявляю, звідки черпав сили. Затято йшов до своєї мети. Мені залишалося тільки підтримувати. Та попри всю суспільну діяльність сім’я все-таки була для нього на першому місці».
Вони познайомилися 2009 року у молодіжному таборі в Лумшорах. Одружилися в 2012 році. «Іван – дуже харизматична людина, яскрава. Спершу це мене й привабило. Спілкуючись, зрозуміла, що він – чоловік з великим серцем, дуже людяний, надійний, щирий, з тонким почуттям гумору. Ще до одруження якось на день народження він подарував мені троянди й срібну іконку. Я здивувалася, бо чоловіки зазвичай ікони не дарують. Але Іван знав, що я віруюча людина, тож вирішив мене так потішити. Для нас не так важливе було саме весілля, як вінчання. Ми обоє знали, що наш шлюб дійсно укладений небесами», – розповідає Мар’яна.
Іван Пайда дуже любив учитися, до пізнання нового підходив відповідально і ґрунтовно. Після закінчення школи у 1997 р. вступив до професійно-технічного училища №19 на спеціальність «Оператор ЕОМ». Відтак 2003 року закінчив фізичний факультет УжНУ. Через рік додатково опанував ще один фах – практичного психолога. 2007 р. закінчив факультет післядипломної освіти за спеціальністю «Банківська справа».
2009 року став аспірантом кафедри загальної педагогіки та педагогіки вищої школи ФСН Ужгородського національного університету і взявся за написання наукової роботи під керівництвом професорки кафедри загальної педагогіки та педагогіки вищої школи Магдалини Опачко. Професорка, з якою в аспіранта склалися дружні взаємини, пригадує, що Івану подобалося працювати в архіві: «Його цікавило все: від фундаменту школи до її внутрішнього наповнення. Ми шукали інформацію разом, а дорогою додому ділилися знайденим, обговорювали, було багато знахідок, які його вражали. В архіві не можна спілкуватися, тому, бувало, коли знайде важливе, легенько кивне головою, підходжу, мовчки читаю. Тоді зустрічаємося поглядами: бомба! Він багато вчився, бо хотів бути в інтелектуальній формі. У душі залишався фізиком і ліриком. Ці іпостасі поєднувалися в ньому дуже гармонійно».
У 2021 році чоловік здобув ступінь магістра освітніх, педагогічних наук. Коли старший син пішов до школи, записався на курси англійської, щоб допомагати дитині при потребі.
Дружина каже, Івана цікавили різні речі, тому й здобуті ним спеціальності не пов’язані між собою. Але, наприклад, рішення опанувати банківську справу, очевидно, прийшло внаслідок бажання мати власну справу, розуміти, як у принципі працює фінансова сфера.
У професійній царині Іван Пайда теж поєднував непоєднуване: займався кавою і вчителював. З 2003 року чоловік працював менеджером збуту у ТОВ «Корадо», потім займався обслуговуванням кавових машин, згодом – оптовими закупівлями кави.
Паралельно Іван 13 років викладав дітям: в НВК «Гармонія» і медичному коледжі «Монада» – інформатику, в ЗОШ №11 – допризовну підготовку. «Чоловік завжди казав, що це його хобі. Робота забирала в нього багато часу, та й на пальне витрачав більше, ніж була його вчительська зарплата, – згадує Мар’яна. – Але він дуже любив дітей. Мав розуміння, що їх треба виховувати і вчити. Без цього ніяк. Вони – наше завтра».
Колишня учениця Віта Чейпеш пригадує, що Іван Іванович був дуже розуміючим вчителем, пробачав дитячі пустощі: «Можливо, тому, що був трохи старший за нас, але він ставився до нас, як до рівних. Казав, ми самі вирішуємо, вчитися чи ні, готові прийняти те, що він дає чи ні. У нього на уроках вчилися навіть ті хлопці, які на інших спали. Часто Іван Іванович говорив з нами про життя, що нас чекає, але без моралізаторства. Йому було небайдуже, що дає дітям, та ми в силу віку не могли все те цінне взяти. Нині, вже дорослою, я багато його згадую і вдячна за науку, житейську зокрема. Те, що він пішов на фронт 2014-го мене вразило, та потім я зрозуміла: боєць за справедливість, наш учитель не міг інакше. Це рішення було суголосне з його життєвими принципами».
Війна прийшла в життя Івана Пайди у 2014 році. Спершу він брав участь у Революції Гідності, їздив на Майдан. Бачив, як там вирувала страшна боротьба, а за кілька кварталів народні депутати спокійно пили каву. Тоді йому заболіло. Бо це було не справедливо і не по-людськи. У липні 2014 року пішов до військкомату, місяць ходив навчатися на полігон. А вже в кінці серпня поїхав виконувати бойові завдання на Луганщину в складі 24 ОМБр ім. Короля Данила. До слова, вже взимку він став командиром відділення. Дружина каже, вони тоді навіть не попрощалися, бо вона з півторарічним сином була на Виноградівщині. Іван ні разу не казав, що збирається на фронт, але після розповідей про те, що бачив на Майдані, вона точно знала – чоловік ітиме вперед. Тож залишалося підтримувати і чекати.
Іван демобілізувався в червні 2015 року. Промовистий факт: він з побратимом були представниками делегації до командування бригади щодо питання демобілізації 2015 року. Представляли тоді інтереси 2000 солдат.
Про війну говорити не любив, лише, бувало, розповідав про складні реалії солдатського побуту.
Після повернення чоловік ще з більшою рішучістю поринув у суспільне життя Ужгорода, багато працював, тішився сім’єю. Особливою для нього була роль батька двох синів – Іванка й Ігорчика, його Золотунчика і Пестунчика. «Іван дуже радів народженню дітей! Був присутній на обох пологах. Із задоволенням няньчив їх, намагався проводити з ними якнайбільше часу. Щовечора читав їм книжки. Якщо був утомлений, то просто розповідав якісь історії зі своїх армійських буднів. Діти їх дуже любили. Зі старшим ходив рибалити. Обох привчав до спорту, який сам дуже любив: 8 років займався кікбоксингом, потім постійно бігав, підтягався. Не кинув занять навіть на фронті. У вихідні часто пік синам млинці, які навчився готувати на фронті. Він був батьком 24/7. Наші хлопці дуже схожі на нього, особливо молодший, Ігор: ті самі риси характеру, так само любить працювати руками з різними інструментами».
До слова, крім захоплення спортом, Іван любив класичну музику, рослини і тварин. Хотів завести вівчарку.
Мало подружжя й особисті традиції: у суботу після обіду відвозили дітей до батьків, а самі пекли тістечка, готували десерти. У неділю зранку іноді бігали в парку, потім снідали омлетом з перцем і йшли до церкви. Відтак – пили каву. Жінка каже: «Іван був дуже турботливим, люблячим, надійним чоловіком. Я за ним була як за залізобетонною стіною. Коли траплялися якісь невдачі, щось мене засмучувало, казав: «Дружиночко, не переймайся». Він любив говорити людям цю фразу, бо завжди був готовий допомогти іншому, нічого натомість не чекаючи. Ми потім і посилки, які відправляли йому на фронт, так підписували, тому свою знаходив безпомильно».
Іван був з тих, хто завжди рухається вперед. У професійній сфері це кристалізувалося у бажання відкрити власний магазин кави-кав’ярню. Цікаво, що саму каву пити не любив, а от напої з неї – так. Дружина каже, Іван дуже хотів займатися обсмаженням кави, мати цех. У 2019 р. купив приміщення для своєї крамнички. Ремонт робив своїми руками. «Чоловік весь час проводив там, коли не зателефонують йому, відповідав «Я на Кошицькій». Тому потім так і назвали кав’ярню. Іван мав мрію: поїхати в Ефіопію і на власні очі побачити, як збирають кавові зерна, сушать, обсмажують. Я навіть знайшла такий тур», – розповідає Мар’яна.
Також чоловік хотів відкрити дитячий садочок, тому й вирішив здобути педагогічну освіту. А ще мав сокровенну мрію – стати татом для донечки з карими очима.
24 лютого 2022 року змінило все. Дзвінок із військкомату, збори. Дружина пригадує, як увечері 24-го Іван сказав їй, що не думав знову вдягати військову форму, але «це повинні закінчити ми, а не наші діти». Прощатися не любив, робив це коротко. Синам пояснив, куди і навіщо йде. Вони зрозуміли, бо завжди сприймали тата як учителя і військового, хоч останнє не було його професією. 26 лютого воїн у складі 128-ї бригади виїхав спершу в Запорізьку область, потім – Херсонську.
Побратим Віталій Маргітич згадує Івана, як дуже поміркованого, справедливого командира: «У нього був бойовий досвід, у багатьох із нас – ні. Тому Пайда допомагав, вчив, як виживати, радив. Часто запитував: «Усе добре? Треба тобі допомогти?» Він був сміливим, лідером, якого слухали, за яким ішли. З солдатами спілкувався по-людськи, без отого, що він командир, а ми – ніхто. Перед керівництвом завжди відстоював права своїх вояків, відділення. Коли не хотіли давати відпустку комусь із його хлопців, він клопотав за них перед командуванням, боровся за них. Умів тонко вийти із ситуації, коли вони заходила в глухий кут або вирішувалася не на користь солдата. Іван у принципі вникав у життя свого особового складу. Любив поговорити, якщо людина була йому цікавою, з ким попало кави не пив. Дуже сердився, коли хлопці – буває і таке – зловживали алкоголем або програвали бойові в азартні ігри, а потім просили волонтерів купити шкарпетки». Віталій зазначає, що дуже справедливого Івана боліли несправедливість, безлад в армії. Казав, що з 2014 року мало що змінилося насправді. «Він умів десь із гумором, а десь з хитринкою згладжувати конфліктні ситуації. Був випадок, коли старший за званням вирішив, що машина, якою забезпечив своє відділення Іван, належить йому. Вимагав її, щоб кудись поїхати. На що Пайда сказав: «Командирчику (!), у ВАС є водій, машина є у МЕНЕ. Але якщо хочете, можу вас відвезти». Ніби ж і не образив, і з повагою, але своє відстояв».
«Зв’язку з ним не було тижнями. Але я не допускала поганих думок, зосередилася на допомозі йому і хлопцям. У серпні Іван приїхав у 10-денну відпустку. У нього була розписана кожна хвилина. Ми з ним тоді дуже багато спілкувалися про всяке, допомагав в оформленні кав’ярні. Тішився синами, вони – ним. Його вражав безтурботний, розслаблений Ужгород, – каже Мар’яна. – Я не хотіла його відпускати. Але розуміла, що це рішення, хоч яке важке для нього самого воно було, обговоренню не підлягало. Бо хлопці на фронті теж стали його сім’єю. Завдяки тому, що він повернувся в стрій, всі вони побували вдома до контрнаступу. До Івана тягнулися люди: до кожного міг знайти підхід, хтось брав з нього приклад».
Однокурсник і друг Івана Михайло Русанюк розповідає, що ще зі студентських років воїн мав активну громадянську позицію, зарекомендував себе як людина слова, надійна, принципова і справедлива. «Коли він пішов на фронт у 2014-му, не маючи навіть військової кафедри за плечима, я й не здивувався, бо люди його штибу ніколи не стоять осторонь. Після повернення сказав, що своє відслужив, і як очільник ГО взявся боротися за права атовців. Знаю, що допомагав хлопцям і грошима. Іванові не раз пропонували вступати у різні політичні партії, але для нього визначальним фактором було, хто там у команді. Якщо бачив хоч одну-дві людини, що йому не до душі, не хотів співпрацювати. А людей він відчував дуже добре, – ділиться Михайло. – 24 лютого, поспілкувавшись із побратимами з 2014 року, сказав нам: «Буде жорстко. Треба йти, варіантів нема». Він знав, що буде велика війна. Фізичний факультет і розуміння психології дозволили йому дуже добре аналізувати події, передбачати певні речі.
Будучи на фронті, Іван розповідав мені про плани на майбутнє, проєкти, які ми мали зреалізувати. Наприклад, відкрити дитсадок, розвивати кавовий бізнес. Востаннє зустрілися сім’ями під час його останньої відпустки. Тоді від нього почув: «Ми воюємо за майбутнє наших дітей. Це надовго, буде непросто. Але мусимо боротися, інакше воювати будуть діти. А вони – головне, за що варто стояти»».
І Михайло, і Віта зазначають, що, попри втому, невизначеність майбутнього, Івана найбільше засмучувало, що в його рідному місті у владі, людях нічого не змінилося. Казав, що на фронті легше, бо зрозуміло, де ворог і як з ним боротися, а тут, у мирному житті, у цій страшній несправедливості важко зрозуміти, як боротися з тими, хто перекриває тобі кисень.
Командир бойової машини, командир відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти гірсько-штурмового батальйону 39-річний Іван Пайда загинув під час контрнаступу на Херсонщині 29 серпня 2022 року.
Про трагедію родину повідомила медикиня 128-ї бригади Надія Хрупіна. «Ми у вересні мали святкувати 10-річчя шлюбу, я навіть відео зробила під нашу улюблену пісню… Не знаю, як описати почуття, коли твій світ розсипається на друзки… Декілька днів не мала сил розказати про це нашим дітям. Коли сказала, молодший узяв Іванову шапку і пішов у свою кімнату плакати. Старший замкнувся у собі. Розплакався через пів року. Ми не говоримо про нашу втрату, але я знаю, що хлопці пишаються своїм татом. Він для них еталон мужності, справжнього чоловіка. Одинадцятирічного Івана батько залишив за старшого, коли йшов на фронт. Він любить приміряти його одяг. Ігор неодноразово казав, що буде військовим, але, побачивши мою реакцію, вже перестав. Та я бачу, як йому подобаються армійські речі чоловіка, яких у нас удома повно ще з 2014 року, – ділиться болісним Мар’яна. – Знаю, як сильно синам не вистачає батька. Коли треба їх направити, кажу їм його фразами, що тато зробив/сказав би так чи отак. Але цього так мало… Семирічний Ігор, як і його батько, любить обійматися, говорити мені гарні слова. Іноді каже: «Мені так не вистачає тата! Хочу його побачити хоч на секундочку»… Я сильна, бо мій чоловік сильний. Треба жити, ростити дітей, допомагати військовим. Тістечка і млинці пекти перестала. Не можу, не вдаються…»
Крафтову кав’ярню «На Кошицькій» Мар’яна Пайда відкрила у серпні 2023 року. У затишному закладі смачно пахне кавою і багато рослин – як любив Іван. Жінка намагається втілювати у їхньому проєкті всі його ідеї. Сини допомагають. «Ця кав’ярня для мене символ і місце сили», – каже моя співрозмовниця.
«Я не попрощалася з чоловіком. У минулому часі про нього не говорю. Я – дружина Героя. Для мене всі чоловіки, які стали на захист своєї держави, – Герої. Мій Іван – надзвичайно добра, чесна, справедлива людина. Він справжній. Безмежно відданий своїй сім’ї і країні. Коли йому казали про переїзд за кордон, відповідав, що ми там ніхто, на нас зважають, доки маємо гроші. Вони з хлопцями пішли боротися за право наших дітей жити і порядкувати на своїй землі. З поваги до їхньої жертви, попри весь жах, біль ми як суспільство повинні вистояти і перемогти у цій боротьбі. У нас просто нема вибору».
фото надані Мар’яною Пайдою