Олександр Гаврош: «Обов’язок журналістів і літераторів – зафіксувати цей страшний і водночас героїчний досвід нашої боротьби за своє існування»

Серед творчих закарпатців, яким є що підсумувати за цей складний рік, – письменник, драматург, публіцист Олександр Гаврош. У 2022-му він писав нові твори і перевидавав раніше написані, публікував аналітичні колонки, готував збірники про знаних закарпатців, а ще написав п’єсу про Маріупольський театр, яку успішно поставили в Ужгороді. Його «Різдвяну історію ослика Хвостика» визнали кращою дитячою книжкою на Закарпатті у 2022 році. Крім того, вона вдруге побачила світ у відомому видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Олександр Гаврош є постійним учасником акції «Письменник за прилавком», і хоч цього року пропустив її через хворобу, ми не пропустили нагоди поспілкуватися з ним. Говорили про літературу, драматургію, журналістику, місію та обов’язки письменника в умовах війни і після перемоги.

Книговидання під час війни – це справжній культурницький подвиг

• У надскладний для всіх українців рік чи вдалося тобі втілити письменницькі задуми?

– Займатися творчою роботою в такий час вкрай важко. Навіть зосередитися для читання нелегко, адже думками повністю у стрічці новин. Творчі люди дуже вразливі, тонкошкірі, легко впадають у вир емоцій. Щось велике втілювати в таких умовах складно, хоча Іво Андрич свій нобелівський роман «Міст на Дрині» написав у розпал Другої світової війни. Можливо, це було психологічною втечею від тих жахіть, що чинилися довкола. Аби не збожеволіти, доводиться щодня завантажувати мізки роботою. До того ж Закарпатський муздрамтеатр, у якому працюю, продовжує показувати вистави. Зрештою, як і українські театри під час Другої світової.

• Розкажи про нові книжки, що вийшли в 2022-му році.

– Хоч як дивно, але видавництва теж не припиняють роботу. Наприкінці року побачили світ два перевидання моїх творів. Відоме дитяче видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» випустило у світ «Різдвяну історію ослика Хвостика» в подарунковому форматі. Тішуся, бо це закарпатська повість, з нашими впізнаваними реаліями, з рідним мені Ужгородом та Ужгородщиною, зрештою, зі справжніми прототипами, в тому числі й головним персонажем – осликом Хвостиком, який мешкає в християнському таборі в Анталівцях. Відтепер повість має присвяту владиці Мілану, якому припала до серця ця казкова повість, з його ініціативи вона була відзначена премією Михайла Лучкая. На жаль, сам єпископ Шашик три роки тому раптово відійшов у вічність. А саме він познайомив мене з багатьма героями цієї книжки, тому й вирішив згадати в ній його ім’я.

Другою приємною звісткою стало перевидання роману «Капітан Алоїз» харківським видавництвом «Фоліо». З ним ми досить плідно співпрацюємо в останні роки. Там вийшли вже чотири книжки з дитячої серії «Музей пригод» про мандрівки у часі, де герої досліджують українську історію. А цього року побачила світ і перша доросла книжка у серії «Ретророман».

• У наступних виданнях ти вдосконалюєш текст?

– Обов’язково! Не вважаю свої тексти досконалими, тому при можливості завжди намагаюся їх допрацювати. До речі, так робило і багато визнаних класиків. Якщо письменник працює над собою, зростає в рівні, то йому завжди є що додати до раніше написаного. Перевидання дає чудову можливість підсилити твір. Скажімо, обсяг «Капітана Алоїза», як порівняти з першим виданням 2013 року, виріс на третину. Це вже інший роман за своїм духом, він сповільненіший, глибший, масштабніший.

• Що збирався представити на щорічній акції «Письменник за прилавком»?

– На жаль, здоров’я останнім часом підводить, тому вперше пропустив цю унікальну передріздвяну акцію в книгарні «Кобзар». Мені подобається представляти в Ужгороді твори про Закарпаття, бо саме ними ми прописуємо наш край в загальноукраїнський культурний контекст. Скажімо, у серії «Ретророман», що спеціалізується на детективних історіях переважно кінця ХІХ –початку ХХ століття, вперше представлено і наше місто. А в ній уже вийшло десятки романів про Київ, Львів, Одесу…

Ми поки що не були представлені книжкою цього популярного жанру в одному з найбільших українських видавництв. І «Капітан Алоїз» дає тепер змогу відчути колорит Ужгорода на тлі кримінальної історії. Хоча, як на мене, саме цей роман виходить за рамки суто детективу. Це складніше чтиво, де важко визначити жанр, бо тут змішуються кримінальне розслідування, фантастичний прийом переміщення в часі, історичне тло, містика і навіть гумор. Сам я колись означував «Капітана Алоїза» як роман-жарт, адже писався він як пародія на авантюрні романи.

• Чи спілкувався з читачами цього року?

– Час від часу просять поспілкуватися школярі та студенти з різних міст України, точніше, їхні педагоги, але через повітряні тривоги та проблеми зі зв’язком це не завжди вдається. Я намагаюся не відмовляти, розуміючи, що це для них важливо. Сам я такі зустрічі не організовую, вважаючи, що письменник має промовляти передусім власними творами.

Мені досі важко ставити знак рівності між творчістю і комерцією. Для мене це зовсім різні види діяльності. Письменник повинен писати, а продавати його твори мав би видавець. Але нині така життєва позиція виглядає старомодною. І письменники змушені ставати публічними особами, аби їхня публічність капіталізувалася в продажі. Хоча той же Селінджер, свого часу найвідоміший американський автор, стріляв у журналістів, якщо ті наближалися до його будинку, відвойовуючи своє право на непублічність.

• Чим відрізняється робота з видавництвами під час війни?

– Для мене дивовижно, що вони видають книжки у таких умовах. Те ж харківське «Фоліо», яке, маючи власну друкарню у Дергачах під Харковом, де точилися запеклі бої й були прямі влучення, таки видало «Капітана Алоїза» та десятки інших новинок під маркою «Книги війни». Як на мене, це справжній культурницький подвиг!

Люди, які рятуються від війни на Закарпатті, пожвавили культурне життя краю

• Війна вплинула на продажі твоїх книг?

– Знаю від ужгородських книгарів, що коли навесні через Закарпаття пройшов вал українських біженців у Європу, то вони змітали з полиць усе, аби мати що читати за кордоном. Особливо дбали про дітей, які мимоволі мусили опинитися в чужих країнах. Та й ті переселенці, що залишилися в Ужгороді, а це переважно мешканці великих міст, звиклі до культурного дозвілля, заповнили місцеві театри, бібліотеки, книгарні. Це була солідна підтримка закарпатським культурним установам. А коли ця хвиля спала, то ситуація знову застигла на звичному невисокому рівні. Книгарі з жалем зізнаються, що любов до читання у приїжджих виявилася вищою, ніж у нас.

• Знаю, що цього року ти працював посилено і як драматург, написав п’єсу про війну.

– Так, до Ужгорода евакуювався Донецький академічний драматичний театр з Маріуполя, і керівництво запропонувало створити п’єсу про трагічні події в їхньому місті. Два місяці тривала напружена робота, яка включала в себе і чотирнадцять інтерв’ю, які мені довелося взяти в маріупольців, що переїхали до нас. З цього матеріалу можна зробити окрему книжку, адже подекуди ці розмови-сповіді тривали кілька годин.

Документальну п’єсу «Маріупольська драма» поставив Євген Тищук, з яким ми разом співпрацювали ще над «Князем Корятовичем», що досі з успіхом йде на сцені Мукачівського драмтеатру. Прем’єра відбулася 16 вересня – рівно через пів року після знищення будівлі Маріупольського театру російською авіабомбою, коли загинули сотні людей, які там переховувалися від обстрілів. Режисер поставив виставу у жанрі сторителінгу, коли кожен з акторів розповідав власну історію того, що відбувалося під час вимушеного життя в театрі. Це вийшло настільки вражаюче, що глядачі виходили із залу зі сльозами на очах. Шкода, що маріупольці показали цю виставу тільки двічі, хоча, як на мене, це їхня найвдаліша прем’єра, яка не залишає нікого байдужим.

• З яким матеріалом працював як журналіст-колумніст цього року?

– Під час війни все сконцентровано на одному – як нам вистояти і перемогти. Тому навіть радіо «Свобода», де я друкувався протягом останніх десяти років, обмежується воєнною тематикою. Це переважно гарячі новини та коментарі до них політиків та експертів. Зрозуміло, що Ужгород, який у глибокому тилу, є занадто слабким джерелом для таких актуальностей. Либонь, на наше щастя.
Але все-таки намагаюся сказати своє слово і в журналістиці. На жаль, у закарпатській пресі нині вже майже не зустрінеш такого жанру, як аналітична стаття. У кращому разі друкують інтерв’ю, та й то нечасто. Все інше – це інформація чи опрацьовані пресрелізи. Я переглянув підшивки обласних газет за рік і побачив замало журналістських оригінальних матеріалів.

Парадокс, але на історичну тематику більше статей, як про сучасну економіку, культуру, театр, літературу. Це стосується не тільки цього року війни. Хоча я сам кохаюся в історії і є шанувальником наших відомих дослідників Йосипа Кобаля, Тетяни Літераті, Сергія Федаки, але що про наш час дізнаються наступні покоління з підшивок закарпатської преси?

Твори про українську ідентичність є продовженням світоглядного протистояння з ворогом

• Скільки часу приділяєш роботі протягом дня?

– Мені важко відділити роботу від життя. Бо письменник працює, навіть коли не пише. Думати, аналізувати, читати, опрацьовувати – це теж робота над твором. Тому письменник працює весь час. Навіть коли спить. Відомі випадки, коли поети творили вірші під час сну і прокинувшись, одразу записували їх на папір.

• Що заважає творчому натхненню?

– Війна. Дуже важко концентруватися на позитивному думанні. Але змушуєш себе це робити, аби недаремно прожити Богом даний ще один день. Зрештою, боротьба за національну ідентичність і стала причиною цієї війни, в якій Росія намагається стерти Україну з лиця землі. Тому твори, які спрямовані на зміцнення української тотожності, а вони в моїй творчості завжди були визначальними, є продовженням нашої світоглядної боротьби за своє існування. Хоча, безперечно, нікуди не зникає почуття провини за те, що хтось у цей час зі зброєю в руках ризикує власним життям.

• Над чим працюєш тепер?

– Із обласною науковою бібліотекою імені Ф. Потушняка завершуємо роботу над солідним збірником «Петро Скунць у колі сучасників», підготовленим до 80-річчя з дня народження одного з найбільших поетів Закарпаття. Це продовження серії про наших Шевченківських лауреатів, у якій вже побачили світ перші два томи – «Іван Чендей у колі сучасників» та «Олекса Мишанич у колі сучасників». Це така собі закарпатська «трійця» – прозаїк, літературознавець і поет, які потужно представляють наш край у другій половині ХХ століття.
Петро Скунць відкривається в нашому збірнику як талановитий публіцист. Його живі нариси про своїх сучасників були відкриттям для мене і є своєрідною літературною енциклопедією Закарпаття. Для того, хто хоче збагнути літературний процес у такому складному і самобутньому регіоні України, – це обов’язкова лектура, написана легким і вмілим пером. Це теж наша ідейна боротьба, адже Петро Скунць – це ще й політичний діяч, невтомний борець за український характер Закарпаття, перший голова Народного руху в області.

• У контексті вступу України до ЄС для письменників з’являються нові можливості. Чи ти думав про такі перспективи?

– Моя творчість зосереджена переважно на рідному краї. Тут я бачу джерело інспірації для своїх творів. Фолкнер писав про американський Південь, Шолохов – про донських козаків, що не завадило їхнім на позір «регіональним» творам мати світове визнання. Писати слід про те, про що знаєш найкраще. Тим паче, що Закарпаття поки що слабо прописане в більшості загальноукраїнських жанрів і ніш.

Якось так склалося, що вже вісім років не виїжджав за кордон. Востаннє був у 2014 році на літературному фестивалі в Німеччині. Давно слід обміняти прострочений закордонний паспорт, але руки не доходять. Правду сказати, не вистачає часу і сил на професійну промоцію, бо задоволення маю від творчого процесу, тому й концентруюся на ньому.

Якщо говорити про ширші перспективи, то нещодавно п’єсу «Князь Корятович» переклав на румунську мову наш відомий письменник із Бухареста Михайло Трайста, якого щиро шаную і як драматурга. Перекладом «Неймовірних пригод Івана Сили» зацікавилися в Польщі. Проте я вважаю, що місія письменника – творити передусім для свого народу.

«Ми вийдемо з цієї боротьби ще сильнішими, ніж були до 24 лютого. І література в нас буде бойовіша та розмаїтіша – література народу-борця, а не вічної жертви»

• У країні, яка живе в умовах війни, на культуру звертають менше уваги, хоч і до повномасштабного вторгнення ситуація була далека від ідеальної. Як виживати творчим людям за таких обставин?

– Мене поки рятує те, що я працюю завлітом у Закарпатському муздрамтеатрі, де отримую скромну бюджетну платню. Оскільки звик до аскетичного життя, де духовне переважає над матеріальним, то мені й не потрібно багато. Як кажуть, багач не той, хто чимало заробляє, а той, хто може відмовитися від зайвого. Тому живу, як і весь український народ. Зрештою, так і повинен жити письменник.

• Про що мають писати тепер літератори: про війну чи навпаки – про щось інше, аби легше переносити труднощі воєнного часу. Адже війна й так присутня в кожній хвилині нашого сьогодення.

– Професійний автор має писати про те, в чому він найкраще розбирається. Француз Анрі Барбюс написав свій знаменитий роман «Вогонь!» у 1915 році, натомість американець Хемінгуей та німець Ремарк створили свої шедеври «Прощавай, зброє!» та «На західному фронті без змін» вже через роки після закінчення Першої світової війни. Але всі вони були безпосередніми учасниками бойових дій. Писали про те, що бачили і відчували, тому віриш кожному їхньому реченню.

Андрій Любка на початку війни попросив написати казку для дітей, які стали переселенцями і потребували проговорення подібного досвіду з батьками. Я написав оповідання «Біле піаніно» про дівчинку з Бучі, які оселилася з батьками в квартирі моєї мами в Ужгороді. Таких історій буде написано в Україні тисячі. Ще більше їх з’явиться після війни.

Це наш обов’язок – журналістів і літераторів – зафіксувати цей страшний і водночас героїчний досвід нашої боротьби за своє існування. Це те, що вже завжди буде присутнє в українському бутті. Як це стало визначальним в житті єврейського чи вірменського народу, що зазнали геноцидів.

У світі вже не ведеться війн на знищення цілого народу. А ми нині переживаємо саме таку. Не можна знищити цілий народ, тим паче такий багатомільйонний. Це не вдалося навіть гітлерівцям із їхнього тотальною системою концтаборів та газових камер. Тому і в Путіна нічого не вийде. Навпаки – ми вийдемо з цієї боротьби ще сильнішими, ніж були до 24 лютого. І література в нас буде бойовіша та розмаїтіша – література народу-борця, а не вічної жертви.

• У період зимових свят діти й дорослі потребують позитивних емоцій, світла й добра. Допомогти поринути в диво принаймні на час читання допомагають книжки. Що радиш почитати?

– Читайте якісну літературу. Бо в сучасному літературному процесі завжди багато випадкового, скороминущого, наносного. Це бурхливий потік, в якому тріски і сміття часто пливуть на поверхні. І дуже часто гідні твори залишаються осторонь через брак прочитань. На жаль, в Україні увага зосереджується переважно на медійних особистостях, існує певна групівщина, літературні «міжсобойчики», бракує інституту неупередженої всеохопної критики.

Таким непоміченим закарпатським феноменом є для мене Сергій Степа, кожен твір якого сприймаю з насолодою гурмана. Останній його роман «Gen» вартий найвищих літературних премій, але його не помітили навіть на Закарпатті, де видали за бюджетною програмою для поповнення бібліотек.

Нема книжок, які би подобалися всім. Це аксіома. Кожен потребує чтива свого рівня й особистих уподобань. Та головне – читати. І чим більше ви читатимете, тим краще будете розбиратися в текстах, а отже, зможете відрізняти вартісну книжку від підробки.