Сергій Шимон: «Я воюю, щоб Україна не жила під триколором»

Сергій народився 10 квітня 1984 року в Ужгороді у сім’ї військовослужбовця. Хлопець ріс дуже жвавим, активним, всім цікавився. Щоб направити кипучу енергію в конструктивне русло, батько, Іван Михайлович, записав семирічного сина на кікбоксинг. Займатися Сергію подобалося: брав участь у змаганнях, посідав призові місця. Та після школи покинув заняття – набридло. Натомість ходив у спортзал, на плавання.

Історик за освітою, Іван Михайлович прищепив любов до цієї науки й сину. «Йому дуже подобалася історія стародавнього світу. Особливо цікавився Римською імперією. А ще любив географію. Часто гралися з ним у столиці: я називав країну, а він – столицю. Таким чином вже в молодших класах знав їх усі, – каже батько. – Ми були дуже близькими. Я намагався приділяти йому якомога більше часу, хоч через велику зайнятість це не завжди вдавалося. Природу любив, тож іноді  їздили з ночівлею на риболовлю. У юності з друзями ходив у гори. Взагалі був дуже непосидючий, енергійний».

У відкритого за вдачею Сергія друзів не бракувало. Був компанійським, легко сходився з людьми. Як пригадує близький друг Володимир, ще з юності чоловік проявляв себе як дуже товариська, добросердна, щедра людина, з тих, хто може заступитися за іншого, вникнути в чужі негаразди.

Після закінчення школи Сергій вступив на юридичний факультет УжНУ. Іван Михайлович, полковник СБУ, не приховує, що хотів і сина згодом влаштувати на роботу в цю службу. Але Сергій іти працювати в будь-які правоохоронні органи навідріз відмовився. «Він мені прямо сказав, що ці структури, м’яко кажучи, не любить. Тому тему  закрили назавжди, – ділиться батько. – Сергій у принципі був дуже прямолінійним. Для нього не існувало авторитетів: кожному прямо в очі казав те, що думав. Нікого не боявся. А ще затятим був. Він вирішив – і все. Ніхто на це рішення вплинути вже не міг».

Тож, здобувши диплом юриста, чоловік спочатку працював на державній службі в обласному управлінні статистики, згодом – у державній виконавчій службі. Робота йому не дуже подобалася. За словами друга Володимира, Сергій любив свободу, а сидіти в кабінеті за комп’ютером йому було тісно і нудно.

Про те, що Сергій у 2014 році вирішив іти добровольцем на фронт, не знав ніхто, навіть близькі друзі. Іван Михайлович пригадує, як йому зателефонував обласний воєнком і спитав, чи знає він, що його син іде на війну. «Звичайно, я не знав і, відверто сказати, почуте мене шокувало. Відразу зустрівся з сином, спитав його, а він мені сказав: «Тату, це моє рішення і мій вибір. Крапка». Зібрався і поїхав», – розповідає пан Шимон.

Спочатку Сергій Шимон служив у добровольчому батальйоні «Львів 1», а потім мобілізувався у 24-у окрему механізовану бригаду імені короля Данила Галицького на посаду мінометника. Виконував бойові завдання на сході України. У Широкіному Донецької області під час одного з боїв зазнав серйозної травми обличчя. Після операції у Харкові, реабілітації, демобілізувався у 2016 році, згодом оформив інвалідність.

Батько каже, мріяв, що син повернеться до мирного життя, тим паче, що у ньому з’явилася Леся Ільницька. З дружиною, нині військовослужбовицею Ужгородського ТЦК, Сергій познайомився у 2015 році в потязі, коли їхав у зону бойових дій, а вона – на семінар до Києва. Розговорилися, обмінялися телефонами, почали спілкуватися. «Ми порозумілися одразу, бо спершу зійшлися в основному – патріотизмі, любові до своєї країни. Хоча він більш емоційний, ніж я, відкритий. Як чоловік Сергій був добрий, турботливий, розуміючий, не терпів фальшу, жорстко реагував на несправедливість. Нам було цікаво говорити й добре мовчати вдвох», – ділиться Леся.

Після демобілізації Сергій намагався знайти роботу до душі. Але в цивільному житті, попри всі його вигоди, можливості для самореалізації, чоловік свого місця не знаходив. Війна і все побачене там змінили його безповоротно. Друг Володимир каже, Сергій став більш замкнутим, чітко виставляв межі, жорстко реагував на несправедливість. «Із розмов, із того, як він полюбив слухати патріотичні пісні, стало зрозуміло, що армія і все, що з нею зв’язане, стали невід’ємною частиною його самого». Іван Михайлович пригадує, як син переймався, що ми дозволили росіянами окупувати Донецьк, Луганськ, що не можемо йти в наступ, аби їх повернути під український прапор. «Його дуже сердило, що чимало чоловіків серед його знайомих, друзів, нічим нормально не займаючись, не йдуть служити. Прямо їм про це казав. У той же час ті смерті, каліцтва, які бачив на фронті, зробили його, і так добряка за вдачею, ще добрішим, лояльнішим до людей».

Через три місяці цивільного життя Сергій Шимон, нікому нічого не сказавши, пройшов медкомісію, анулював інвалідність і повернувся до лав ЗСУ. Служив, підписуючи короткострокові контракти з 24-ю бригадою. З 2018 року брав участь в Операції об’єднаних сил, по 9 місяців перебуваючи на лінії розмежування. 2019-го воїн перевівся у 128-му Окрему гірсько-штурмову бригаду, де служив артилеристом-навідником. Так вирішив, бо мав там близьких друзів, з якими згодом і працював у мінометному розрахунку, та й базується бригада ближче до дому.

До Ужгорода чоловік приїжджав на 2–3 місяці. Відновлював сили, навідував батька, друзів, їздив на дачу, допомагав дружині у побутових справах, любив готувати 😊. І знову пакував речі на Схід.

Сергій був лідером, добрим виконавцем, тож не дивно, що в армії це помітили і пропонували йому будувати військову кар’єру. Та ставати офіцером відмовився. Як каже батько, син був добрим до людей, жалів їх, тож усвідомлював, що військового начальника з нього не вийде. Брати на себе відповідальність він міг, а от проявляти жорсткість до своїх – ні.

За добру службу воїна неодноразово нагороджували грамотами й пам’ятними медалями.

Прийняти вибір єдиного сина присвятити своє життя армії Івану Михайловичу було вкрай непросто, але був змушений змиритися. І батько, і дружина кажуть, розуміли, що саме в армії Сергій знайшов своє покликання, місце у житті. Йому подобалося відчуття небезпеки, любив зброю, фізичні навантаження. А ще був безмежно відданий побратимам, які стали його другою родиною.

Про службу, зокрема те, що відбувається на лінії зіткнення, смерті і каліцтва побратимів Сергій розповідав лише батькові, коли приїжджав додому. По роботі Іван Михайлович часто їздив до наших військових на Схід, тож добре знав ситуацію і пояснень не потребував. Очевидно, тому синові було легше ділитися саме з ним.

Батько пригадує, як після початку війни у 2014 році часто у розмовах син казав: «Все сталося так, як ти й передбачав». Ще задовго до анексії Криму, війни на сході держави, Іван Михайлович з Сергієм не раз обговорювали ситуацію у країні. Знаючи про проросійські настрої в Криму, як там радісно зустрічають російських політиків, після конфлікту з росіянами щодо острова Тузла, сепаратистського з’їзду у Сєвєродонецьку, пан Шимон був упевнений: росія спробує забрати Крим, робитиме все для дестабілізації України. Полковник каже, свою вагому роль зіграла і на той час тотальна російськомовність українців, яка стала козирем для росіян, мовляв, ну це ж наші люди, значить, і земля наша. Так і вийшло. Але що син стане безпосереднім учасником цих подій, чоловік не міг навіть уявити.

«Сергій був великим патріотом. Дуже любив нашу країну! Дратувався, як багато шансів жити нормально, вилізти з московського болота ми втратили. Казав, що воює за вільну Україну, щоб тут не було російського прапора. Москалів він люто ненавидів, – розповідає Іван Михайлович. – Бачте, за іронією долі, мій Сергій по мамі росіянин. З нею спілкувався російською, а зі мною – лише українською і діалектом, який дуже люблю. Я часто жартував з нього, що, мовляв, ти напівмоскаль, а більший патріот України, ніж, я, чистокровний українець».

У дитинстві, юності Сергій їздив до родичів матері у с. Нелідово Московської області. І щоразу повертався з негативними враженнями. Йому не подобався спосіб життя росіян, їхнє постійне пияцтво, брак справжніх культурних традицій, фальшиве християнство, абсолютна побутова невлаштованість. Хлопця дивувало, що кілька десятків кілометрів від Москви – і в людей нема газу, комунікацій, але населення все влаштовує. Цей середньовічний триб існування жахав Сергія. А перебуваючи на фронті, чоловік упевнився, що росія несе з собою лише спустошення і смерть. Тож боровся за те, щоб його країна вистояла і не жила, як дикий сусід. З тамтешніми родичами воїн повністю обірвав зв’язки з 2014 року.

У 2020 році Сергій Шимон демобілізувався і поїхав у Європу: попрацювати й світу побачити. Відтак знову повернувся в ЗСУ. З квітня до грудня 2021 року разом із бойовими побратимами тримав оборону на східних рубежах Маріуполя – у Широкіному.

Після початку повномасштабного вторгнення Сергій у складі 128-ї бригади поїхав виконувати бойові завдання на Запорізький напрямок. Спочатку воїн думав, що це ненадовго, тож казав дружині, що після війни демобілізується і в ЗСУ більше не повернеться, бо втомився. Мріяв побудувати власний будинок, спробувати себе у юриспруденції як науці.

Вже на фронті зрозумів, що ця війна надовго. Йому було дуже важко, та він ніколи не скаржився і навіть не намагався звільнитися з армії. Батько каже, правду про те пекло дізнався пізніше від побратимів сина.

Сергій Шимон, потрапивши з побратимами під обстріл, загинув неподалік міста Гуляйполе 12 травня 2022 року.

Пустку від втрати близької людини нічим не заповниш. І тим більше ранить, коли суспільство не усвідомлює ціну свого відносно нормального життя й масштаб смертельної загрози, у якій перебуває.

«Мені дуже шкода, що люди не до кінця усвідомлюють: єдиним гарантом існування України є власна сильна армія. Більше ніхто нам не допоможе, не врятує. Нема розуміння, що навички поводження зі зброєю і оборони повинні мати всі, – ділиться наболілим дружина Леся. – Наше суспільство виявилося не готовим до того, що це надовго, що часових параметрів взагалі нема. Відсутність чесної комунікації влади з людьми лише поглиблює проблему. Вона повинна чесно говорити про реальний стан справ, а не думати про вибори. Навіть у разі перемир’я – через короткий проміжок часу нас знову чекає війна. Росія ніколи не відмовиться від своїх цілей. Вони або розпадуться, або ми маємо бути настільки сильними, що вони не посміють сюди потикатися. Інакше – ніяк.

Я прагну, щоб Сергія пам’ятали. Він заслужив гідне місце у пантеоні захисників України. І мені дуже хочеться, щоб ми були гідними жертви цих воїнів».

Іван Михайлович довго не міг прийти до себе після втрати сина. Нині кожен тиждень ходить до нього на кладовище на Пагорб Слави. З гіркотою відзначає, як з кожним разом там більшає поховань. Попри весь біль від втрати єдиного сина дуже ним пишається. «Він був справжнім солдатом, вірним своєму обов’язку. Для мене всі, хто пішов воювати, – герої. Нам треба всіма силами підтримувати свою армію. Знаєте, я хочу, щоб цією країною нарешті керував державник, для якого вона буде цінністю, а не коритом; щоб відбулися зміни, які оздоровлять нашу державу, виведуть на якісно інший рівень. Нині, дивлячись на те, що відбувається всередині України, не певен, що це відбудеться за мого життя. Але мені б дуже цього хотілося. Інакше за що загинули всі ці хлопці?..»