Пандемія змінила світ! Колись близькі міста Закарпаття стали важкими для дружніх зустрічей, а невидима рука з періодичністю швидкого маятника один за одним прибирала соціальні маршрути залізниці, на яких виявлялися переваги власників студентських квитків. Рух до не такого вже й далекого зарубіжжя також затягло значним набором обмежень. Тимчасово заобрійними стали й звичні для щорічних вояжів істориків Луцьк, Чернівці, Хотин, Кам’янець-Подільський, Київ та Одеса. Не в кращий бік змінювалися ціни на квитки, розклади потягів, ускладнюючи й без того вже не легку логістику пересувань у просторі і часі.
У цих умовах чи не останнім променем надії на щось світле й тепле залишалася львівська електричка, яка за символічні кошти й час повз петлю «залізничного непорозуміння – Ужгород – Чоп – Мукачево» уможливила зручний рух сотень щасливчиків до серця Галичини й назад. Саме завдяки цьому Львів став для ужнівських істориків набагато ближчим, ніж переважна частина закарпатських локацій. Не скористатися шансом на гідне студентське життя в дружньому колективі, а не в егоїстичній відлюдності було б просто безглуздо!
Зібравши волю в кулак, силу в ноги, а гроші в гаманці, група ентузіастів вирішила завітати до міста Лева в затиснутий модулями, заліками й іспитами різдвяно-новорічний період. Два десятки сміливців, які ще кілька днів тому раділи музеям столиці Угорщини, зібралися на вокзалі в Ужгороді, перевірили наповненість своїх наплічників провіантом і теплим одягом й, озброївшись позитивним настроєм, вирушили в дорогу. Два необхідних для поїздки квитки: Ужгород – Львів та Львів – Ужгород коштували трохи більше 100 грн! Студенти жартували: «Всього одна купюра з Тарасиком? Гроші не витрачені – гроші зароблені!!!». Зайняли свої місця в комфортному вагоні і понеслися… Доекскурсійний вагонний етап подорожі пішов на користь усім: хто встиг поїсти без поспіху, а хто й виспатися без часових обмежень.
Лагідно в міру засніженими вулицями зустрів подорожан Львів. З невеличкими зупинками на символічні фотосесії біля пам’ятника Степану Бандері та перед собором святого Юра впевнено просувалися до своєї обіцяної мрії-трилогії: музей Арсенал, площа Ринок з підйомом на Ратушу та, звісно ж, Макдональдс. Хтось запитає щодо таймінгу, а ми й відповімо: хочеш побачити щось одне – йди, дві локації – йди швидко, весь запланований набір – біжи!!! Жартуємо, звичайно. Швидко йде не той, хто швидко йде, а хто менше зупиняється!
По дорозі до товариства приєднався друг і перманентний гід – директор Археологічного музею Львівського національного університету ім. І. Франка – Ярослав Погоральський, розповіді якого дозволили сповна відчути своєрідну атмосферу неповторних львівських проспектів, вулиць і провулків. А вони цього дня не виглядали безлюдно карантинними. Ярмарки, ялинки, маса людей, які намагалися пройти максимальний квест по музеях і кав’ярнях. Швидко зорієнтувавшись у русі великого міста, мандрівники з невеликими піт-стопами дійшли до Арсеналу, де серце історика стане ще гарячішим, дихання невпинно швидким від очікування, а пульс зашкальним від емоцій. Сотні екземплярів раритетного озброєння подумки переміщали немов на машині часу в різні епохи, давали змогу відчути себе частинкою безлічі славетних битв.
Спіши, не поспішаючи, – це девіз істориків-екскурсіонерів! Усолодивши донесхочу свої очі, вояжери вирушили на площу Ринок, де, крім шаленого підйому на Ратушу і споглядання на околиці з висоти пташиного польоту, встигли відмітитися ще в низці пропахлих духом давнього Львова місцинах.
Та в будь-якої історії є своє завершення. Поповнивши телефони калейдоскопом зворушливих фото, студенти з «поводирями» повернулися на вокзал і стали долати другу половину своєї поїздки, прямуючи до Ужгорода. А далі як завжди: тепло вагону, гуркіт коліс, перекидання одне одному найкращих фото й мрії про наступні подорожі!