Андрій Любка презентував свою нову книгу

Цього разу модераторка місцевих літературних заходів, магістрантка УжНУ Іванка Когутич залишила Андрія Любку віч-на-віч із читачами. І він мав що розповісти…

За словами письменника, нове творіння стало його десятою книгою разом із перекладами, сьомою авторською і другою без «міцного слівця» – наступного разу обіцяє неодмінно виправитися (до слова, потроху почав це робити вже на презентації). Нагадаємо також, що навесні цього року вийшла українською збірка сербського письменника, над якою Андрій і працював у ролі перекладача.

«Кімната для печалі» має реалістичне підґрунтя. Автор розповідає, що вдома в нього є кімната, яку використовує для зберігання одягу та валіз, прасування тощо. Це місце, де не живуть, але де люблять згадувати. Звідси й такі меланхолійні настрої. До збірки ввійшло одинадцять оповідань, які писав останні чотири роки. Ще чотири твори не дав до книги – не пасували до загального настрою. Хоча, як каже Андрій, були йому найбільше до вподоби.

Далі автор читав. Першим – твір, який і відкриває книгу, – оповідання «Жінка і сірники». Як можна було здогадатися, про кохання, короткочасне, але від того ще потужніше. Письменник, ясна річ, підкорив жіночу половину зали (хоч як крути, люблять вони вухами). Фраза Андрія «якщо хочеш бути успішним серед жінок, мусиш бути трохи мерзотником» тут же й підтвердилася.

Затим дозволив присутнім ставити питання – поки що мудрі, а безглузді попросив залишити наостанок. Цікавилися, де Андрій почувається вдома, які власні вірші найбільше до вподоби та чому надає перевагу – вдалій формі чи сюжету? Відповідає щиро: «вдома» – це там, куди щодня повертаєшся й лягаєш спати, а найкращі поезії – найперші, бо вщент розкритиковані, бо справжні.

Щодо форми та змісту – звісно, перевага останнього очевидна, поєднання ж обох компонентів – ідеальний варіант. Однак, коли маєш добру практику в перекладі, перетворюєш іншомовний шедевр на український продукт, намагаючись передати всю його художню повноту, вміння користуватися формою стає незамінним інструментом.

Андрій також попереджує: герої його творів (особливі головні персонажі-чоловіки) – не він сам. Жартома згадує журналістку, яка сприйняла сюжет з твору «Жінка і сірники» як автобіографічну історію письменника, цікавилася, як поживає дівчина та чи не сумує за нею автор.

Сумно веде далі: став трудоголіком. У студентські роки ніколи б не подумав про себе таку «страшну» річ, а тепер, на диво, може з ранку до ночі працювати, перекладати, писати… І справді має від цього задоволення.

Андрій запланував прочитати на презентації два оповідання. Вибрав історію, цікаву для ужгородців, адже йдеться про їхнє рідне місто. І якщо в «Королеві рами» найдорожчими постають коштовності, то для автора це книги, яких має чимало і щоразу привозить з собою після подорожі нові. Каже, що книги – найбільша інвестиція в життя.

На диво, жоден із прочитаних творів не є його улюбленим у цій добірці. Звання ж такого присудив оповіданню «Сім демонів Магдалини». Гість розповідає, що в ньому досяг найбільшої мовної майстерності, безліч раз переписуючи. Проте, аби зрозуміти його «смакоту», слід ознайомитися з історією життя Фіцджеральда та його дружини.

Останнє питання, що пролунало цього вечора, стосувалося оформлення книги. До слова, воно справді вишукане. Та й самому Андрію до вподоби, що важливо. Каже, що синій знаменує тут пам’ять-забуття та самотність. А ще ділиться відкритою для самого себе істиною: його любов до подорожей пояснюється спробами втекти від самого себе, а це абсолютно неможливо.

Щоб не закінчувати розповідь на такій мінорній ноті, трохи поскаржимося: після закінчення презентації жодного екземпляра збірки знайдено не було – зацікавлені гості ще до закінчення зустрічі встигли розкупити всі книги (навіть ті, що презентував давніше). А тому чекаємо на найшвидшу появу «Кімнати для печалі» в місцевих книгарнях, аби зустріти осінні вечори як годиться.