«Я ніколи не хотів знімати війну», – документальний фотограф із Ужгорода, роботи якого публікують світові медіа
На зустріч із майбутніми медійниками завітав випускник УжНУ Михайло Палінчак
До 2005 року Михайло проживав в Ужгороді, тут здобув освіту – вивчав в УжНУ міжнародні економічні відносини. З 2008 року займається фотографією. Під час Революції Гідності фіксував події, що вже стали історією. Тоді ж почав співпрацювати із закордонними медіа. Його світлинами зацікавилася бельгійська газета, попросила зробити нарис про Майдан Незалежності. Фотограф переконаний, що гарно виконане перше замовлення відкриває можливості співпраці з іншими виданнями, як це було в його випадку.
З 2014 до 2019 рр. Михайло Палінчак працював у пресслужбі Президента Петра Порошенка. Перебуваючи на всіх важливих заходах і відрядженнях, зробив направду історичні світлини з відомими політиками, першими особами різних країн.
«Це був дуже потужний досвід, який, напевно, найширше відчинив для мене двері в журналістику. Ти фотографуєш людину, що відіграє важливу роль у політичному житті країни. Фотографуєш тоді, коли в інших представників ЗМІ немає можливості потрапити на захід. Тому медіа охоче брали мої світлини, співпрацювали», – розповідає Михайло про цей період свого життя.
Збирався зробити серію фото про очікування війни, яка НЕ почалася…
Напередодні повномасшатбного вторгнення, коли інформаційне поле було перенасиченим, а в Києві, як ніде інде, відчувалася напруга, Михайло планував зробити серію світлин про очікування війни, яке не справдилося. Але все сталося навпаки… Під час розповіді про цей період показав у студентській аудиторії одну фотографію того часу – з військових навчань для цивільних, що проводилися в різних куточках України. У людей не було зброї, крім тієї, що вони самі собі придбали. Тому тренувалися на дерев’яних макетах.
Вранці 24 лютого всього за 800 метрів від будинку Михайла пролунав вибух. Фотограф почав фіксувати події. Розповідає, що в Києві був інформаційний хаос: деякі редакції не могли працювати через брак журналістів, що виїжджали, інші просто не відкрилися.
«Я ніколи не хотів знімати війну. Так сталося, що вона прийшла на мої вулиці, і не було іншого виходу, як іти і знімати. Я зрозумів, що не можу зафіксувати все, що відбувається, тому вирішив сконцентруватися на тому, що оточує мене. Паралельно почав змінювати свій стиль – працювати з іноземними медіа, надсилати фото того, що є довкола. Це і колеги, які спали в офісі, евакуація, влучання в цивільні об’єкти, життя людей у метро… Просто фіксував усе. Тепер уже більш зрозуміла робота, ти можеш обрати теми, плануєш свої дії. А тоді знімав те, що опинялося в полі зору», – розповів Михайло Палінчак.
Одним із перших серед фотографів він поїхав до деокупованої Бучі – 2–3 квітня, коли ще не було інформації про тамтешні злочини. Каже, що відчуття від побаченого неможливо передати… Як фотограф-документаліст, знімав багато, але дотримувався етики, публікував світлини без облич, не зосереджувався на деталях. Утім після виходу деяких фото в медіа, поширення в соцмережах, йому писали родичі загиблих і просили надати більше світлин із деталями, що важливо для ідентифікації. Фотографував і в селі Ягідне, яке було окуповане, де тримали в підвалі понад 300 осіб упродовж місяця, а також в Ізюмі, в Чорнобильській зоні…
У світлинах Михайла – не лише документалістика, а й символічне навантаження. Саме на Харківщині зробив фотографію щоденника Володимира Вакуленка – вбитого росіянами письменника. Це щоденник на фоні білого хреста – одного з символів контрнаступу. Матеріал про письменника, записаний зі слів його матері, опублікували у виданні «Reporters». Оскільки особисто знав Вікторію Амеліну, яка займалася виданням щоденника В. Вакуленка і також загинула від ворожої ракети, своїм завданням бачив продовження історії двох представників культури у фотографії.
Михайло переконаний, що до зйомки наслідків злочинів неможливо підготуватися: «Може, фотографам легше, бо ми чітко розуміємо, для чого знімаємо. У стресових ситуаціях концентруюся, але потім може ставати гірше. Влітку пережив дуже сильне вигорання. Тому довелося змінити методику й почати знімати історії».
Коли лінія фронту стабілізувалася, почався інший етап війни і роботи фотографа. Він почав об’єднуватися з іншими фахівцями, їздити з командою до різних міст і сіл. Працювали з темами про військових і волонтерів, про жителів, які пережили окупацію тощо. Михайло зазначає: велика частина журналістської роботи – знайти інформацію. Написати і сфотографувати – завершальний етап.
Що радить фотограф студентам-медійникам?
Михайло Палінчак наголошує і власним прикладом переконує, що в Ужгороді багато історій, цікавих для медіа, тож не обов’язково їхати на лінію фронту, щоб знімати війну: «Я приїхав фотографувати воєнний Ужгород. Знайшов 80-річну бабусю, яка плете сітки. Все починалося як історія про одну світлину. Виявилося, що бабуся в юності була зв’язковою УПА, у неї супротив на генетичному рівні. Ми спілкувалися з нею 2 години. Тепер із помічницею-журналісткою готуємо матеріал».
Ще один виклик у роботі фотографа – це очевидці. Вони швидше на місці події, ніж медійники. «Я зрозумів, що змінити це неможливо, і якщо ви не зможете покрити певну географію, вам потрібно копати глибше, шукати те, чого не бачать перехожі. Повідомляти, не лише те, що відбулося, а за яких обставин, чому, і розповідати історії людей. Історії є всюди. Ви живете в історичний період», – каже М. Палінчак.
Фотограф закликав студентів-медійників активніше працювати й просувати українські наративи, тому що інтерес до України поступово згасає, бюрократичні перешкоди, корупція позначаються на допомозі. Щоб спростовувати дезінформацію, потрібно докладати зусиль, розповідати про війну і те, що тут справді відбувається. Саме тепер можна не тільки допомогти країні, а й зробити кар’єру медійника.
Щоб інтерес до нашої держави не зменшувався, Михайло разом із колегами проводять і виставки. Одну з таких готують до наступного року. В експозиції представлять 2 серії: одна – зі світлинами про кімнати перемовин, яку зняв під час роботи в адміністрації Президента, під час поїздок до різних країн. Друга – фотографії кімнат для тортур. Ця серія називається «Висвітленння», вона про спустошення, яке приносить рускій мір. Назва символічна: як фотограф, Михайло використовує спалахи для зйомки і має завдання – фіксувати, поширювати, висвітлювати інформацію.
Щодо особливостей роботи з іноземними медіа, обов’язково потрібно знати мову, вміти шукати інформацію. Часто закордонні медіа формують команди в Україні, самі шукають медійників. Інший варіант – це працювати на міжнародне агентство, яке збирає фото, тексти, відео з різних регіонів України в себе на сайті, а звідти матеріали беруть іноземні ЗМІ. В Україні тепер працюють такі ІА: Reuters, AFP, The Associated Press, European Pressphoto Agency.
Михайло переконаний, що найбільший виклик для українських журналістів і фотографів – це теми, з якими іноземні медіа хочуть працювати, а українські не можуть, наприклад, про втрати української армії, різні об’єкти, котрі наразі не висвітлюють, тощо.
Про свої плани на майбутнє говорить неохоче: «Буду далі знімати війну, після Ужгорода їду до Запоріжжя». Але впевнений – фото Перемоги зробить на красній площі в москві.