«Нас вигнали з наших домівок. Від нас наше життя забрали!..»
В УжНУ під час круглого столу говорили про проблеми переселенців
Модерували круглий стіл на тему «Життя і проблеми ВПО в Закарпатській області» проректор із науково-педагогічної роботи Мирослава Лендьел та доцент кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ганна Мелеганич.
За статистикою, на Закарпатті проживає більше переселенців із Донецької, ніж із Луганської області. Кажуть: Ужгород гарне, але дуже дороге місто з високими цінами і низькими зарплатами. Ринок праці пропонує людям із вищою освітою не надто привабливі й на додачу малооплачувані вакансії. Та ще й багато хто з переселенців має спеціалізацію, пов’язану з промисловістю, яка більше поширена на Донбасі і котрої майже нема в нас. Крім того, учасники круглого столу зауважують: є й суттєві складнощі з відкриттям віз, навіть туристичних. Роботи не бояться, але ставати заробітчанами, як це звично для закарпатців, не готові: хочуть працювати в Україні.
«Нас выгнали из наших домов. У нас нашу жизнь забрали!..»
На питання, чому обрали саме Закарпаття, – відповідають, що багато хто обирав регіон якнайдалі від війни, проте більшість усе ж їхала сюди через те, що мала можливість тут «зачепитися» (родичів чи знайомих, пропозицію роботи або житла).
Після приїзду на Закарпаття одразу діставали допомогу й інформаційну підтримку від ГО «Закарпаття-Донбас», благодійних фондів і штабу з питань соціального забезпечення переселенців при Закарпатській ОДА. Проте й тут все далеко не безхмарно – проблеми з житлом, працевлаштуванням, оформленням документів і пільг…
Окреме питання – ставлення держави до своїх громадян: т. зв. внутрішньо переміщені особи отримують соцвиплату від 400 до 800 гривень.
Зізнаються, що трапляються й випадки нетерпимості, коли у вирішенні певного питання відмовляють просто тому, що не хочуть мати справи з переселенцями. Однак не все так погано, бо ж нерідко люди таки сприяють, готові допомогти, чим можуть.
Як свідчить практика, у малечі проблем з адаптацією менше: у дитячих садочках вихователі допомагають вчити мову, у школах однокласники ставляться до переселенців добре. А от зі шкільними вчителями часом несолодко… Хоч на загал проблем із дискримінацією, чи то утисканнями, через мову немає, але мовний бар’єр, не приховують, деколи завдає труднощів.
Із приємного зауважують, що закарпатська молодь менш розбещена й більш освічена.
«Когда по улицам стали разгуливать люди с автоматами, стало страшно»
На, здавалося б, дивне, але насправді потрібне запитання «Чому виїхали?» зізнаються: стало страшно за безпеку дітей, хотілося свободи слова (серед переселенців є й активні учасники мітингів на підтримку України), «не хотелось умирать», бо ніколи не знаєш, куди наступного разу влучить снаряд…
Додому майже не їздять: хтось не був на рідному Донбасі уже більше двох років, а хтось їздить лише раз на рік, щоб сплачувати комунальні послуги чи до рідних і друзів. А хтось і взагалі нев’їзний.
Ті, хто навідувався додому, вражені тим, на що перетворилися рідні краї: стає зрозуміло, що через добре налагоджений бізнес на лінії розмежування закінчиться усе це не скоро.
«Смерть ворогам! Героям — слава!»
Вони українці. Такі самі, як ти і я. Вони не чекали війну, але вона постукала у їхній дім. Одноголосно відповідають: «Вернемся домой, когда вернется Украина». І додають: «сами всё отстроим». Вони люблять Україну, може, навіть більше за нас. І «Героям слава» із їхніх уст звучить справді по-особливому.