Про релігію на війні курсантам кафедри військової підготовки розповідав капелан Іван Ісаєвич

Щоб упоратися з важким тягарем війни, там, на Сході, наші захисники йдуть саме до священика. Духовні бесіди на кафедрі вже давно стали доброю традицією: щороку курсанти першого року навчання відвідують собор, аби дізнатися, що таке війна з уст військового капелана, Народного героя України Івана Ісаєвича.

«Щойно починається бій, у Бога починають вірити навіть ті, хто до цього казав, що не вірить ні в що, – каже отець Іван, водночас зауважуючи: – Ми не благословляємо на війну. Коли захищаємо свою землю, – це не гріх. Та якби ми взяли в руки зброю й самі пішли на Москву – ось це би був гріх. Але в умовах війни ми, священики, мусимо відпускати гріхи, бо іншого шансу висповідатися в людини може не бути».

Капелан розповів чимало історій із життя на війні: про реальність без масок та прикрас, де поряд із горем ходить радість, про молитви на полі бою й те, як живуть місцеві мешканці.

«Я ніколи не міг подумати, що за 25 років незалежності у нас залишаться такі міста, де 80 % населення – залежні від алкоголю й наркотиків люди, де шикарні дівчата у 18 років мають по троє дітей від різних батьків. Вони бачать нормальних хлопців і дивуються з цього, знайомляться з нашими військовими. І там народжується кохання. Особисто вінчав кілька пар, де хлопець із Заходу, а дівчина зі Сходу: вони познайомилися й залишилися жити там».

Однак поряд із добром ходить і зло. Курсанти питали, чи є домовленості між капеланами з обох боків щодо припинення вогню для молитви. Іван Ісаєвич зауважив: «Дуже страшно, коли ти заходиш у підвали храму, а там лежить зброя й боєприпаси»

Говорили й про те, як війна відбивається на свідомості й психологічному стані військових. Найгірше, зі слів капелана, – починати пити. Він не приховує: було чимало пияків, але багато з них пили й до війни. А от коли людина починає пити через те, в яких обставинах опинилася, їй потрібно терміново допомагати. «Найважче жити після того, як ти був на війні. Бо хоч відбираєш в іншого життя з мотивів захисту, та це в будь-якому разі вбивство», – каже священик.

На щастя, XXI століття дає змогу військовим підтримувати постійний зв’язок із рідними й не втрачати ту ниточку, що з’єднує з мирним життям. Однак зриваються і самі капелани.

«Бувало, що й капелани не витримували, коли бачили загиблих одного за одним, знімали ризи і брали до рук зброю. Вони більше не можуть бути священиками. Після цього могли, звичайно, спілкуватися з військовими, але сповідатися відправляли до інших капеланів», – ділиться святий отець.

Звісно ж, в аудиторії виникають запитання: чому капелану навіть в екстрених ситуаціях не можна братися за зброю? Особливо якщо від його рішення залежить порятунок життів. Лунає відповідь: «Капелан має рятувати душу, а не тіло».

Варто відзначити, що кафедра військової підготовки ставиться до релігійних поглядів своїх курсантів із повагою, а тому долучитися до відвідин собору могли ті, хто вважав за потрібне. До слова, у цьому підрозділі університету започаткували й духовне наставництво: так само – для тих, хто має в цьому потребу.