Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

Розмова з Іваном Сеньком, котрого гори – на емблемі університету, а їхню мудрість він досі записує і видає цілими книгами

0 2 420
Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя


На Закарпатті, мабуть, немає села, де б він не побував, як і немає такої коломийки, народної пісні, притчі, якої б не чув. Серед випускників філологічного факультету нема таких, котрі не згадували би його усмішку, доброту, людяне ставлення, а серед колег і друзів не знайдете тих, хто не знав би його порядности, чесности та наполегливости. У свої 80 красних літ педагог, науковець, фольклорист Іван Сенько захоплює життєствердною енергією, яка направду відлунює від нього, і має що розповісти з висоти вже власної мудрости, а не тільки мудрости народної.

На філологічному факультеті Івана Михайловича можна зустріти здебільшого або заклопотаним, або радісним. Коли обмірковує нову книжку чи вирішує робочі питання, коротко скаже: «Добрий день!» і поспіхом пройде поряд. А коли має трохи більше часу й відповідний настрій – радо розповість народну бувальщину чи випадок із життя і розвеселить так, що сміх лунатиме на півкоридору. Він такий, здається, наскрізь народний, і не лише тому, що записав тисячі зразків фольклору, а через те, що в кожному з цих творів бачить мікросвіт свого народу, до якого належить і яким дуже пишається.

З Іваном Сеньком понад три години ми спілкувалися в музеї літературознавця, педагога, громадської діячки Олени Рудловчак, що на філологічному факультеті. Кращого місця для інтерв’ю годі шукати: книжкові скарби, зібрані людиною, яку добре знав Іван Михайлович, з якою співпрацював, опублікував її листи й щиро уболівав за перевезення бібліотеки до УжНУ, неабияк сприяли нашій бесіді. Зрозуміло, що змісту всієї розмови не передати, та й немає в цьому потреби, адже наше інтерв’ю – лише штрихи до портрета людини, яка півжиття віддала університету і все життя – фольклору. Якби художник малював його портрет із прив’язкою до сфери діяльності, то Івана Сенька, мабуть, найкраще було би зображати саме так – поміж книжковими полицями, дбайливо укладеними за алфавітом, або посеред Карпатських гір, в оточенні людей, мудрість яких він записував і видавав цілими книгами.

Початок життєвої казки, батьківські настанови й історія першої книги

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя
  • Якби Ви писали казку про Івана Сенька, з чого би її розпочали?

– Жив був чоловік і жона, мали п’ятеро дітей. Жили не гірше, ніж інші. Як і в будь-якій казці, найбільше випробувань випадає на старшого і найбільшим улюбленцем є наймолодший ☺.

Людина не вибирає, у якій сім’ї народиться. Я народився у сім’ї, яка належала в радянський період до середнянської, працьовитої. Батько був людиною з гумором, мама – творчою, мала хист до співу, була дуже доброю кухаркою. Жили ми не вельми, але батько часто повторював: «Дай Боже, аби не гірше, ніж в інших». Були певні випробування у сім’ї: батько був поранений на війні, пережив облогу Будапешта, пішки повернувся звідти. Він був кмітливою людиною, добре знав математику, число Пі – 3,14 – називав Рудольфовим числом. У суботу він за «дякую» підстригав людей, які приходили до нас і розповідали різні історії, а я все це слухав.

  • Розкажіть про найяскравіший спогад дитинства, який досі виринає у пам’яті.

– Я був непосидющий, й одного разу в школі на уроці німецької я читав «mitler», а однокласниця мене «Гітлером» назвала. Я її штовхнув, і вона вдарилася. Класний керівник вигнала мене з класу, сказала батька покликати. Батько каже: «Я вдома з нього шкуру спущу!». А вдома мене й пальцем не чіпав, просив лише: «Іване, лем не роби мені ганьбу».

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя
  • Які батьківські настанови досі пам’ятаєте?

– Батько хворів на астму, і коли я поїхав у Москву на роботу в бібліотеку, його стан погіршився, але телеграму мені не давав, щоб не відвертати мою увагу від роботи. Коли я повернувся через три тижні, він уже висповідався, губи посиніли… Тоді я попросив сусіда, і ми швидко відвезли батька до районної лікарні. Але лікарка сказала, що на ліках хіба місяць зможе протримати його. Приблизно так і було… Тоді попросив: «Нічого так не роби, аби з тебе починалося чудо в селі». Мав на увазі, щоб не влаштував йому безрелігійний похорон. Ми його поховали за християнським обрядом, за що я потім мав неприємності. Пригадую ще такі батьківські настанови. Перша: «Не лиш той злодій, хто краде, а й той, хто драбину держить». Він говорив мені: «Ніколи не держи драбину злодію». Я й сьогодні на виборах ще жодному злодію драбину не тримав. А друга настанова була ще мудрішою: «Іване, роби так, оби не ганьбився в село прийти».

  • Батьки пишалися сином-науковцем?
Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

– Звичайно, це підтверджує навіть той факт, що батько не дав мені телеграму про свою хворобу, бо хотів, щоб я працював, розвивався. Мама теж пишалася.

Коли я записував фольклор, у мене виник задум написати книгу «Слухай, сину» про мудрість сім’ї. Адже репертуар мами відрізнявся від репертуару батька. Книжка була готова, пройшла рецензування в Києві. Коли вийшла на обласний рівень – не дозволили її видати. Казали, що це про батька, маму, щось дуже індивідуальне. У той час у мене була ще одна книга, підготовлена за розповідями сільського казкаря, – «Чарівна торба». Тоді вийшла вона, накладом 65 тисяч. Розійшлася за два тижні, ледве встиг придбати примірник для своєї бібліотеки.

А розповіді батьків я частково опублікував пізніше, у своїх інших книжках. Але сьогодні маю намір все ж видати книжку «Слухай, сину». Вона збережена у мене в машинописному варіанті. Набирав її на машинці «Еріка» (дружина свого часу жартувала, що я люблю Еріку більше, ніж її ☺). «Слухай, сину» планую видати з нотами. Якщо буде в мене час, доведу її до ладу.

  • То це була Ваша перша книга?
Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

– Ні, перша книга – «Як зачую коломийку». З нею пов’язана ціла історія. Свого часу мене зацікавили коломийки, бо вони швидко відгукуються на все, а також ареал їх поширення. Під час свого дослідження я зібрав 8 тисяч коломийок. Коли віддав книгу у видавництво – одразу забракували половину з них через діалект. У першому варіанті книга називалася «Квіти Верховини», але назву потрібно було змінити. У видавництві ми думали над назвою з моїм покійним другом Дмитром Федакою. Тут зайшов Скунць і запитує, над чим розмірковуємо. Кажу, що назву не можемо придумати. Тоді він запитав: «Яку коломийку пригадуєш?». А я одразу проспівав:

Як зачую коломийку, зачую, зачую
У болоті, коло плота, хоть де затанцюю.

«То назви «Як зачую коломийку», – порадив Петро. Так з благословіння Скунця книжка дістала назву «Як зачую коломийку». Книжку навіть Канада закупила, близько 200 примірників.

  • Скільки загалом книжок Ви написали, упорядкували?
Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

– Є чотири види літератури, до якої я доклав руки. Загалом це понад 30 книжок. Перша – де я автор – це збірка моїх казок і притч «І завтра сонце зійде» (2000).

Друга – де я збирач. Це записи коломийок, народних переказів, зокрема збірник «Як то давно було» (2003). Сюди ж належать наукові публікації, мої монографічні дослідження про Гоголя – «Гоголівська Диканька на історичних перехрестях» та «Гоголівський Миргород на перехрестях історії України».

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

Гоголівський Миргород на перехрестях історії України

Третя – де я упорядник, наприклад, про Олександра Маркуша. Я досліджував його часопис «Наш рідний край», зібрав усе, що може належати перу Маркуша, і видав книгою. Сюди ж належить книга «Балади Закарпаття» Петра Лінтура. Також я упорядкував його книжку про казкарів – «Зачаровані казкою». Нещодавно вийшла книга про Міжгірщину «Верховина: Волівщина-Міжгірщина».

Четвертий вид книг – де я перебував у складі редколегії. Наприклад, ми робили книжку про символіку нашого університету. Гори, які сьогодні на емблемі, – це мої гори ☺, а також девіз «Більше знаємо – більше можемо». Ще я пишаюся, що дуже багато зробив, аби прийшов до читача шеститомник Лучкая «Історія карпатських русинів». Тоді теж входив до складу редколегії.

«Я не бачу ворога у двієчникові. Бачу лише людину, з якою треба працювати»

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

  • Як Ви обирали професію?

– У школі я був не з поганих учнів, добре знав математику. Після закінчення цілий рік працював завідувачем клубу. Це мене змушувало і фольклор збирати, і на сцені грати.

Тоді потрапив до армії, в елітні війська, був радистом. Радист – це 6 годин у навушниках, 5 хвилин роботи за годину, але ти не знаєш, коли буде встановлено зв’язок, тому треба бути постійно напоготові. Що я мав робити протягом 6 годин? Читав. У військовій частині була велика бібліотека, з якої я багато чого перечитав. Але читав багато я ще зі школи. Після 7 класу був змушений перервати навчання, бо школа тоді була платною, а наша сім’я не мала змоги оплатити навчання. Ціле літо я конюхарив – випасав коней на полонині. Навесні зі стриєм ходив орати. Тільки прийшов після вечорниць – а вже запрягати коні треба. У цей період я читав книги, які були в бібліотеці. Ще в сьомому класі прочитав майже всього Жуля Верна, французьких класиків. В армії продовжив ознайомлення зі світовою класикою. То зрозуміло, що я філолог ☺. Дома пісня, розповідь, а далі – книга.

Після трьох років служби мене відпустили достроково – для вступу. Якби не вступив, мав повертатися до війська. У той час було багато таких студентів, як я. Жили ми в гуртожитку на Кремлівській (сучасній Капітульній), де сьогодні юридичний факультет. У кімнаті нас було дев’ятеро Іванів. На радіо ми замовляли арію Івана Сусаніна ☺.

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя
  • Яким був університет у час Вашого навчання?

– В університеті того часу кожен знав свої права і знав, чого не можна робити. У нас були різні студенти, але такого, як бачу сьогодні, тоді не було. Трійка була заслужена, не кажучи вже про п’ятірку. Ми були такими студентами, яких на ніч зачиняли в бібліотеці, бо книжка одна, а читати треба.

Ще мушу згадати про викладачів, особливо про Петра Лінтура. Він здобув освіту у Празькому і Белградському університетах, володів кількома мовами. Це йому запропонували укласти збірник для Академії наук Німеччини «Українська народна казка». Були й інші, також освічені, мудрі викладачі. Чогось поганого зі свого оточення того часу не пригадую.

На період мого навчання прийшлося впровадження ідеї про злиття мов – вироблення однієї могутньої. Тоді Расул Гамзатов, аварець із Дагестану, порушив у своїй книзі кілька питань, якими мала би керуватися й сучасна освічена людина. Він написав два вірші, один – про вчительку російської мови, інший – про рідну матір. Обидва вірші мали однакову назву – «Рідна мова». Журналіст запитав його під час інтерв’ю: «Хіба можна їхати верхи на двох конях?». Він відповів: звичайно, верхи ні, але запрягти їх можна, і тоді арба буде їхати швидше. До мовного питання Расул Гамзатов робить два притчеві висновки: «Подивіться на зоряне небо. Якщо ці зорі згорнути у місяць, будуть два місяці і стане світліше, але небо не буде таким гарним. Тому хай буде ще в когось другий місяць, але хай буде біля нього й моя маленька зірочка». Друга притча: «Їде кумик і аварець на ослику. Кумик каже, що їде на хіамі, аварець – що на ішаку. І побилися, на кому їдуть, впали з осла й опинилися і без ішака, і без хіама». Тоді Расул Гамзатов робить висновок, що мова з мовою не ворогує.

  • Ви прихильник того, аби викладач був суворим зі своїми студентами, чи навпаки – добрим і чуйним?

– Я за середину. Не варто поводитися по-панібратському зі студентами, але й не сидіти на Олімпі. Мені таланило на викладачів, на порозуміння з ними. Не було дуже близької дистанції, але й не було зверхності.

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

  • Як думаєте, за що Вас люблять студенти?

– Мені здається, за те, що я люблю студентів. Я не бачу ворога у двієчникові. Я лише бачу людину, з якою треба працювати. Викладача студенти не мають боятися, його мають поважати.

Розповім вам про своїх студентів. Мої студенти й аспіранти – Юрій Бідзіля, Марта Демчик, моя заочна студентка – Любов Маляр. Серед моїх студентів були такі, яких я сьогодні не пам’ятаю, але вони пам’ятають мене. Я ніколи не говорив, що студент – дурень. Щодо оцінок, то можу подарувати трійку без проблем, четвірку – з проблемою, п’ятірку – заслужено.

Згадаю і про своїх друзів. Серед них – письменник, літературознавець, фольклорист Степан Пушик, з яким ми цілу ніч дискутували про «Слово о полку Ігоревім», а ще Олекса Мишанич і його брат Степан Мишанич, академік Микола Мушинка, до книги якого «Голоси предків» написав післямову «Слово подяки». Це записи на диктофон закарпатських пісень. Серед моїх друзів і Дмитро Федака. З ним ми пройшли від університетської лави до плідної співпраці на ниві книговидання. Його раптова смерть – величезна втрата для культури краю, про що написав у рецензії-некролозі на його останню книжку – «Красне письменство Закарпаття». Мені щастило на викладачів, щастило на друзів. І в минулому, і тепер.

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

  • Чого найважливішого навчаєте своїх студентів?

– Навчаю, що є література світова, класична, а є національна. Не все з національної літератури стає здобутком світової, але все зі світової може бути здобутком національної. Кожен народ вносить у скарбницю світової літератури, що може. Якщо шумери придумали писемність і вона простіша за єгипетські ієрогліфи, а фінікійці, бачачи єгипетські ієрогліфи й шумерське письмо, зробили у п’ятнадцятому столітті до нашої ери доступний алфавіт, то вони зробили внесок у світову літературу. Але без шумерів і єгиптян їм би це не вдалося. Клинописи й ієрогліфи були розшифровані у ХІХ столітті, з епосом про Гільгамеша, з його мрією про безсмертя й усвідомленням того, що безсмертя – в ділах людини.

  • Скільки загалом років Ви віддали університету?

– Якщо чесно, є два виміри. Перший – відколи я фактично працюю в університеті. Наприкінці навчання я одружився, перевівся на заочне відділення, потім вступив до аспірантури, закінчив її. Уже тоді ходив на фольклорну практику зі студентами. Це було у 1967 році. За рік уже читав лекції у філії УжДУ у Виноградові. Так вийшло, що потім роботу в університеті мені не дозволяли за сумісництвом, дещо я робив за «дякую». Офіційно в університеті я працюю з 1984 року.

Фольклор – це те, що пронесено народом крізь віки, а може, й вигадано

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя
  • Чи маєте улюблений фольклорний твір?
Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

– Під час збирання фольклору я користувався принципом Володимира Гнатюка. Він мав таке гасло: правда понад усе. Я збирав різні типи фольклору: сімейний, антипопівський, комуністичний, бо все це народна творчість. Антиклерикальний фольклор я видав у книзі «Біля райських воріт», але цензор вилучив із неї матеріалу на цілу книжку. Тому у 1991 році вийшла моя друга книжка «Коли Христос по землі ходив» – з того, що залишилося. У мене було багато таких випадків, коли цензура втручалася у видавничий процес.

Найбільше люблю притчі, зокрема, свого земляка Шопляка Козака. Це був мудрець, рівних якому я більше не знав. Він з усього міг зробити науку. До церкви не ходив, але читав Біблію і тлумачив її. Аби зрозуміти цю людину, потрібно прочитати «Чарівну торбу», яку я видав за його розповідями. У нього є багато різних притч, одна з них така:

«Поїхав верховинець на заробітки у США, повертається звідти. Й одягнув гуню, як їхав додому. Зайшов у райцентр, хотів посидіти в ресторані, а його в гуні не пускають, бо виглядає, наче селюк. Тоді він пішов у магазин, купив костюм, одягнув його і знову пішов у ресторан. Цього разу перед ним відчинили двері, радо запросили. Він сів за стіл і попросив принести відро паленки. Офіціант виконав прохання, адже пан замовив. А він зняв піджак і в це відро кинув зі словами: «Пий! Це тебе впустили у ресторан, а не мене!».

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

Те, що Шопляк Козак міг з усього зробити науку, підтверджує і такий випадок. Прийшов я до нього одного разу, а він лежить на ліжку: ноги поставив на подушку, а голова нижче. Запитую його: «Що це ви робите?». «Голова цього заслужила!» – відповів (а таке положення ніг – вище голови корисне для їхнього відпочинку). «Та чим голова завинила?» – запитую. Виявляється, він за 11 кілометрів від села мав рідню за дружиною, яка була покійна на той час. «Та це моя дурна голова погнала мене на храмове свято і сподівалася, що мене покличуть родичі жони в гості. Ніхто не покликав, але я 11 кілометрів ногами туди йшов. То ноги хіба не заслужили? А голова хай терпить» – відповів.

  • Багато років поспіль Ваші студенти проходять фольклорну практику. Чи віднаходять вони цікаві зразки народної творчості сьогодні?

– Свого часу ми їздили далеко на практику, але тепер через фінансові проблеми тільки навколо Ужгорода збираємо фольклор. За всі роки записали дуже цікаві бувальщини: про хрущовську дачу, про Брежнєва, який був в Оноківцях, тощо. Завжди щось знаходили. Розповім вам бувальщину зі студентської практики.

Приїхали в одне село на Ужгородщині. Під час практики найважливіше завдання студентів – навчитися спілкуватися, аби розпитати людей і записати те, що вони розповідають. Зустріли ми чоловіка, який охоче погодився розповісти, як в армії служив. Всі одразу записники відкрили, уважно слухають. А чоловік каже: «В армії я був танкістом, а в гармати у танку оттакенне дуло. Тут команда «На стрільби!». Ми стріляли цілий день – розчервонілося дуло. Дали команду відбій. Загнали танк у бокс. Десь там бігла собака і чи замерзла, чи що, та й залізла туди. А тут знову команда «На стрільби!», і я знову виганяю танк. А ви знаєте, які для такого дула мають бути снаряди? От я снаряд зарядив, але не знав, що там собака спить! Як вистрілив… і вилетіла куля, а перед кулею летить собака і бреше, бреше, бреше…» Тільки тоді дівчата зрозуміли, що це вигадка, але ж народний фольклор, чи не так? ☺

Ще одна історія від цього ж чоловіка стосувалася радянського періоду: «Жив у селі чоловік, що любив штамплик випити. Приїхали у село журналісти шукати людей, які бачили Леніна. І тут пожартували з журналістом, що отой Дмитро бачив Ілліча. Пішли вони до Дмитра й запитують, чи бачив Леніна. Бачив, каже, але тоді ся мова точить, як стіл ся мочить. Помочили хлопці стіл: одна чарка, друга. А тоді чоловік розповідає: «Знаєте, була у мене свиня, та впоросила дванадцятеро поросят. Я їх підгодував, прийшов на базар, продав, і отримав сотку з Леніним. Отоді я вперше бачив Леніна».

Під час фольклорної практики завжди можна почути щось таке, що пронесено народом крізь роки, а може, й вигадано ☺.

Про енергію, натхнення і творчі плани

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя
  • Іване Михайловичу, як вам вдається бути таким енергійним?

– Маю таку звичку: дивитися на все з гумором. «Якщо тобі добре – і це минеться, – казав Еклезіаст. – Якщо тобі погано – і це минеться». Чи можу я світ перобити? Не перероблю його. Це не моя провина, що того року, коли я народився, гітлерівці зрівняли із землею Герніку, і в Пікассо є малюнок про ці події. Що в тому ж році Японія напала на Китай і розпочалася Друга світова війна… Якщо у вересні випаде сніг, чи можу я на нього сердитися? – Можу лише на себе злитися, що не підготувався до негоди: не маю взуття, грошей. Тоді треба шукати лопату, розгрібати сніг, йти до сусіда шукати грошей, купувати взуття. Тому я повинен у тих умовах враховувати, що мені робити.

  • Хто чи що надихає Вас на роботу?

– Є в народі така традиція: коли будівельник зводить хату і робить дах, останню дранку не приб’є – тобто не закінчив роботу. Я ще теж роботу не закінчив. Завжди думаю собі: хто, якщо не я. У науці я завжди намагався сказати те, що до мене не сказали.

  • Сьогодні над чим працюєте?

– У мене готова книжка «Гоголя чествуют и за Карпатами». Тут зібрані матеріали, які писали наші науковці про Гоголя, а також ідеться про те, наскільки Гоголь пов’язаний із Карпатми. Також планую видати книжку про батьківський фольклор. Ще завершив третю частину про життя Гоголя.

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя
  • Ви з Авґустином Волошиним народилися в одному селі й писали про нього у своїх книгах. Яке маєте враження про нього як про людину?

– Волошин був духовною особою, педагогом, журналістом, умів систематизувати знання, а ще дуже любив свій край. Я досліджував його погляди за написаними ним підручниками. З цих книг періоду 1920-х років видно, що він від русинства перейшов цілком на українські національні позиції.

У читанці Волошина є одна цікава розповідь про те, як хлопчик бідний і хлопчик заможний вчаться в одному класі. Багатий приніс із собою їжу й ділиться з бідним. Також він у читанку включив вірш Шевченка «На великдень на соломі бавилися діти..», де є фраза: «А я в попа обідала – сирота сказала». Ось цього розуміння в ставленні багатих до бідних я не бачу в нашій владі.

Волошин і в іншому актуальний. У читанці є розповідь про потічок, біля якого зрубали вільхи, і потічок висох. Це було написано 1907 року – про екологічні проблеми, які маємо нині.

«Стільки разів я був щасливий – скільки разів досягав мети»

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя
  • Іване Михайловичу, 80 років – це багато чи мало?

– Знаєте, роки міряють семирічними періодами. Перші 7 років – пройшло дитинство, другі 7 – юність, 21 рік – уже зрілість, а 7 по 7 – це вже піввіку. Є дуже цікава притча, яку записав Лінтур про те, як Бог ділив роки. Усім спершу вділив однакову кількість – і тваринам, і людині. А віл каже: «Нащо мені 30 років?» «Тоді від тебе 10 років собі візьму», – сказав селянин. Так він набирав роки – від коня, вола, пса, а наприкінці – від мавпи.

Коли вже за 70 – чоловік має бавитися з онуками, берегти хату. Псячі роки і мавпячі роки. Я у свої 80 років, поки при глузді, то маю ще мавпячі роки ☺. Вважаю, що треба в усьому знати міру. Недавно, коли захворів, хотів іти посеред року з університету. Але треба було дочитати курси, щоб не залишати незавершені справи.

Великим ударом для мене стала смерть Дмитра Федаки. Він мені подзвонив у понеділок, попросив подивитися верстку його книжки «Красне письменство Закарпаття», а сам зібрався на кілька днів до друзів у Словаччину, щоб після повернення у п’ятницю чи в суботу ми поговорили про книгу. Не встиг поїхати, не встигли ми поговорити… Тому, доки б’ється серце, доки є розуміння того, що ти можеш зробити щось із нічого, буду робити, скільки вистачить часу.

  • Чи є сьогодні те, чим найбільше пишаєтеся, або те, про що найбільше шкодуєте?
Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

– Що я хотів, усе те виконав, незважаючи на умови. Був у житті випадок, коли на одну з книжок, яку я підготував і котра мала добрі відгуки, прийшла негативна закрита рецензія. У мене імпульсивний характер, тому одразу розсердився, наговорив багато… А покійний Федака каже: «Іване, іди додому, я тебе через два тижні чекаю». Коли через два тижні ми зустрілися, переробили все так, аби й свого не втратити, і врахувати побажання рецензента. І книжка успішно вийшла – «Ходили опришки».

Шкодую лише про одне – що пізно сів за комп’ютер: він для мене – важлива інформаційна база

  • Чи знаєте, у чому щастя? Чи почуваєтеся щасливим?

– Щастя залежить від мети. Вступив до університету – щасливий. А тут формується вже друга мета – успішно закінчити виш. Мені щастило на випадок. В армії листувався з двома дівчатами, які потім зустрілися й відповіли мені в колективному листі ☺. А коли був інструктором з туризму, зустрів туристку з Харкова. Потім поїхав до неї, а далі вона знову приїхала сюди, а тоді я знайшов для нас обох роботу на Закарпатті. Подзвонив їй, запросив переїхати. Але тут мене не захотіли переводити зі стаціонару на заочне відділення, вимагали документ про те, що я жонатий. Сказав, що наступного дня привезу. Приїхав до батька в село і кажу, що треба мені негайно розписатися. Батько запитує: «Де я тобі секретаря зараз візьму?». То був період косовиці. Кажу: «Йдіть у поле, шукайте!». І коли вже зорі були на небі, ми йшли одружуватися, щоб я наступного дня приніс документ, що жонатий ☺.

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

Щастя – це одружитися не з розрахунку, щастя – коли діти, онуки народжуються, щастя – коли книжка виходить. Тому, скільки ставиш цілей, – стільки щастя. Про мету дуже гарно казав Лев Толстой: «Що таке позитивна людина? Чи та, яка завжди правильно вчиняє? – Ні. Це той, хто ставить перед собою благородну мету, іде до неї. Може, не здобуде одразу, а йде знову і знову». Щоразу потрібно ставити мету, але благородну і не дуже велику. Бо менше вкусиш – швидше лигнеш, як у прислів’ї. Тому стільки разів я був щасливий, скільки разів досягав мети. І тепер дивлюся в майбутнє, формулюючи і одну мету, і другу…

Розмовляла Наталія Толочко,
відео, фото Віталія Завадяка
Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.