Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Чопські не винні, або Як розпізнати місцевих жителів

0 2 951
Катерина Хижняк
Осінь – по-справжньому урожайна пора на студентів. Заходиш в університет – а їм там наче медом намазано: злетілися всі, хто звідки, снують повсюди, створюють черги й у ліфт через них потрапляєш з третього разу.

Усі ці незнайомі розгублені обличчя нагадують мені мій перший курс. Тоді з трьох каст студентів (гуртожитських, «квартирників» та доїжджаючих) я належала до останньої. Прокидалася о п’ятій ранку, аби на восьму вже сидіти в аудиторії й з розумним виглядом занотовувати кожне слово викладача.

Я всім кажу, що з мого Чопа мені ближче до Європи (поряд угорський кордон, як-не-як), ніж до мого вишу. Але щоранку я вирушала по знання, а не за туру руді.

Перший курс… Аби вчасно дістатися Університетської, 14, чопський студент мав прокинутися на світанку (а то й перед ним) і о 6:35 вже розпочинати свою подорож із залізничного вокзалу. Інакше громадським транспортом до місця призначення на 08:00 доїхати було неможливо. «Проблеми з автобусами та електричками!» – скажете ви. Я можу лише погодитися, однак додам: варто всюди шукати щось хороше. Ніяких запізнень на першу пару, ранкова зарядка (з дому я виходила о шостій, аби вчасно прийти на перон), позитивний настрій із самого ранку (спасибі друзям, з якими ділили одне купе на всіх), можливість дорогою повторити або ж підготувати матеріал на пари, – звучить наче слогани з реклами для «Укрзалізниці»! Сюди варто додати й несподівані цікаві знайомства, але це вже дорогою з університету. А то вже зовсім інша історія… О шостій ранку познайомишся хіба з провідниками, котрим робота не дозволяє ніжитися у білій постелі із синіми смужками у той час, як це роблять усі інші.

Зараз цей потяг скасували. Не знаю, як там мої чопівці-ужнівці потрапляють на перші пари без запізнень, адже я перейшла до іншої «касти». Та переконую: якщо ви бідний студент і маєте на меті 25 км до Ужгорода подолати електричкою: приїдете або надто вже рано, або із запізненням. І навіть якщо погодитеся за один і той же шлях дати не 4 грн, а цілих 17 на маршрутку: однаково вчасно аудиторії не дістанетеся. Тому одразу прошу викладачів, які хочуть бачити студентів із Чопа рівно о восьмій на своїй парі, – вибачте! Справа ж не в нас. Чопські не винні!

Дам вам ще кілька настанов і розповім, як розпізнати людину з Чопа. Про це не напишуть у книжках чи посібниках, не розкажуть на лекції чи в ЗМІ. Інформація таємна і прирівнюється до жіночого секрету: тобто все одно про неї мусять дізнатися.

У нашому місті про свята дізнаються не з календаря чи від сусіда. Все набагато простіше: прокинувся зранку, зайшов у ванну й увімкнув воду. Якщо з крану потекло «капучино», а через кілька хвилин і те пропало і води немає до вечора, як і натяків на те, що найближчим часом вона з’явиться, – перевірте календар. Чи не Новий рік або Великдень на носі, а може, у когось із родини день народження? Брак води в Чопі найкраще символізує про наближення якихось урочистостей. Це перевірено багатьма жителями вже роками. Проблема болісна й постійна, але досі не вирішена. У народі кажуть, що місто мало змогу позбутися чар і отримувати євроводу (себто з Угорщини). Та комусь здалося невигідним купувати календар: як же тоді відзначати його червоні дні? І місто «по-новому» не зажило. Хтозна-як там було насправді, тому залишу оповідача цієї історії анонімом.

Місто з історією – Чоп

Чоп – місто з історією, яку, щоправда, ніхто достовірно й не знає. Та й хіба воно потрібно? Ось потрапляєш ти в центр, і всі твої думки про історичні місця зникають, тільки-но око ловить яскраві вивіски магазинів. Підійшовши ближче, бачиш: он там «Лото», далі ломбард… а ось і знову «Лото». А між ними скромно туляться крамнички з продуктами чи одягом. Прямо український міні-Лас-Вегас. Гральні автомати (які, до речі, заборонені) витіснили кафе й зоомагазинчик, заполонили центральну частину міста й зіпсували його обличчя. У цих приміщеннях постійно людно, тому чи варто скаржитися на їх появу? Можливо, я одна не розумію, яка манна небесна зійшла на місто, й одна досі не виграла свій перший мільйон? Інколи в голову лізуть думки, що скоро численні «Лото» викоренять навіть найпопулярніший у місті цілодобовий магазин і вигравати можна буде не лише папірці з зображеннями видатних діячів, а й їжу. Що в місті говоритимуть після цього? Так склалися обставини, тож чопські не винні!

Якщо ж ви приїхали в місто не задля забави (про котру попередній абзац), Чоп знайде чим здивувати і без того, запевняю. Перші пам’ятки архітектури, що зустрічають туристів – приміський і центральний залізничні вокзали. Лише справжні чопівці можуть розрізнити, котрий із них старий, а котрий новий. Адже на перший погляд ви точно помилитеся й назвете усе навпаки, та істинний житель Чопа це знає як прописну істину. Красивий – значить старий, а просякнутий радянщиною – новий. Елементарно, Ватсон.


До речі, останній донедавна міг слугувати й за музей. Художній розпис його стін, цей панорамний живопис просто зачаровував. Постаті солдатів, трудівників та простих мирних жителів із плакатом, на якому красномовне гасло: «Миру – мир!». Усе це в комплексі зі стелею дивної форми, котра, здається, зараз обрушиться на тебе, залишало незабутні враження! Та процес декомунізації дає про себе знати… СРСР-івські обличчя завісили полотном, і стеля тепер самотужки має дивувати туристів. Та ходить легенда, що в місті ще лишилися ті, хто пам’ятає сюжети цих історичних світлин.

Окрема тема для розмов у Чопі – кордон. Там усе під сімома замками секретності й розголосу не підлягає. Тільки в нашому місті жителі носять із собою закордонний паспорт всюди: на базар, прогулянку, день народження і навіть на роботу. Бо ніколи не знаєш, у який момент тобі раптом захочеться відвідати сусідню Захонь. А туди приїдеш – і сусіда зустрінеш, і перше кохання, та кого завгодно. Ще й матимеш унікальну нагоду пройтися продуктовими рядами супермаркету Penny, забрати з собою додому їх ілюстроване друковане видання, в якому інформують про знижки, що діють csak most (з угор. тільки зараз). Такі шопінг-тури ви не знайдете в жодного туристичного оператора. До того ж є приємний бонус: усяк охочий раз на добу може спробувати на собі парфуми з Duty Free. За місяць таких поїздок ви вже матимете улюблений запах, знатимете весь персонал, асортимент і ціни. А там, гляди, й на роботу вас візьмуть. Досвід вже наявний, як-не-як. До того ж простояти 4–5 годин у черзі асоціюватиметься з виразом «швидко пройти кордон». Там уже точно винні не чопські бо на КПП «Тиса» кого лише не зустрінеш.

Та, повертаючись додому з роботи, навчання, кордону, «Лото», вокзалів, та хоч звідки, ми любимо своє місто. З перевагами й проблемними зонами на його обличчі. І це – основне, за чим варто розпізнавати наших місцевих жителів.

Катерина Хижняк,
фото авторки та з мережі Інтернет

Залишіть відповідь

X