Художнє слово сформує духовний простір і гуманітарну ауру нації, де вивчення мови стане потребою душі…

Напередодні найскладнішої в історії нашої держави вступної кампанії українське відділення УжНУ упевнено дивиться в майбутнє та пропонує вступникам оновлені програми, зокрема «подвійні», що дозволяють здобути дві спеціальності за 4 роки. Про навчання в умовах війни, ідеї «лагідної» українізації, курси української мови та особливі заходи, які вдалося провести попри все, – говоримо із завідувачкою кафедри української мови, професоркою Наталією Венжинович і завідувачкою кафедри української літератури, доценткою Оксаною Кузьмою.

Відчувається піднесення серед студентів і є надія, що абітурієнти будуть

• Як українське відділення завершує навчальний рік в умовах війни?

Наталія Венжинович: – Наші викладачі працюють, займаються волонтерством. А в студентів відчувається непереборне бажання вчитися. На тих парах, які я проводжу, бачу, що вони готові до усних відповідей, виконують практичні завдання, просять додаткові. Тобто проблем із дистанційним навчанням не виникає. Ми вже звикли, що бачимося тільки на екрані монітора. Але діти виявляють найкращі риси. Загальне піднесення дуже відчувається. Щоразу нагадую студентам, що маємо робити максимально багато – кожен на своєму місці.

Оксана Кузьма: – Я так само солідарна з Наталею Федорівною, що студенти пройшли з початку війни внутрішню трансформацію. Багато з них переосмислили своє життя, пріоритети і почали активно відвідувати заняття, добре усвідомивши, що хочуть бути професіоналами у сфері, яку обрали. У мене на парі була ситуація, коли студенти, готуючи презентації про психологію творчості письменника, обирали саме тих авторів, що писали про війну. Одна студентка додала ще й психологічні поради – як заспокоїти себе, тримати емоційний баланс, бути в тонусі й допомагати іншим у ситуації колективної травми від війни. Тішить, бо це майбутні педагоги, які працюватимуть з тим поколінням, що розбудовуватиме Україну, формуватиме духовний простір і гуманітарну ауру нації.

• Коли триває боротьба за державу, ідентичність українців, зростає роль і престиж української мови, культури та виникає потреба у фахівцях. Які Ваші очікування від вступної кампанії цього року? На які освітні програми буде набір?

Н. В.: – Ми продовжуємо набирати студентів за такими спеціалізаціями: «Українська мова і література. Зарубіжна література», «Українська мова і література. Англійська мова і література» і «Філологія», яка дає можливість знайти себе в документознавстві, інформаційній діяльності. Працюємо багато над тим, щоб поширити інформацію про них. Запрошуємо студентів через випускників попередніх років, у соціальних мережах, а також через заходи, які проводимо. Тому я налаштована оптимістично, що будуть абітурієнти. Час такий, що потрібні фахівці. У нас прекрасна молодь, яка прийде вчитися, щоб потім розбудовувати Україну.

О. К.: – Сподіваюся, вступна кампанія буде успішна і до нас прийдуть діти з різних регіонів. Ми вдосконалюємо згадані освітні програми, намагаємося насичувати їх новим змістом відповідно до освітніх реформ та вимог часу.

«Подвійні» програми дозволяють здобути 2 спеціалізації за 4 роки

• Чи спостерігали збільшення кількості абітурієнтів на українському відділенні за 8 років до повномасштабної війни? Здається, молодь уже давно мала б усвідомити важливість спеціальностей, які може здобути на філологічному факультеті УжНУ…

О. К.: –  На вибір фаху впливають різні чинники. Залежить від демографічної ситуації, запитів часу, престижності, економічних, соціокультурних чинників. І батьки, й дитина зацікавлені також у гідній оплаті праці. Думаю, що в нас завжди були, є і будуть студенти, бо є діти, що мають вроджений нахил до філологічних дисциплін і хочуть реалізуватися в цій сфері, є також і ті, хто виховувався в сім’ї педагогів, продовжує родинну традицію у виборі професії. Щоб до нас приходили абітурієнти, які будуть творити нове обличчя педагогіки, науки, інформаційної сфери, нам потрібно багато працювати. Це іміджеві речі, що повинні йти зсередини, вони не мають бути фейковими, штучними. Сучасна дитина добре відчуває, де є справжня робота, де є запал, де викладач може розкрити їхній потенціал. Важливо бути собою. І важливо зробити той вибір, який суголосний талантам дитини.

• Як підтримуєте зв’язок із роботодавцями?

О. К.: –  Співпрацюємо із Закарпатським інститутом післядипломної педагогічної освіти, департаментом освіти і науки Закарпатської ОДА, директорами, вчителями шкіл, проводимо спільні заходи, онлайн-зустрічі, запрошуємо на конференції. Тримаємо зв’язок із нашими випускниками, які працюють за фахом. Восени я провела анкетування з першокурсниками, запитала в них, чому вибрали філологічний факультет УжНУ і хто їх спрямував до такого вибору. Більша частина відповідей – вчителі, батьки, тобто визначитися допомогли люди, авторитетні для дітей. Вони можуть скерувати в потрібне русло. Ми розуміємо, що важливо, аби вибір професії робився без примусу, за покликом душі.

• Ваші випускники працюють і будуть працювати в Новій українській школі. Наскільки відрізняються вимоги для підготовки таких учителів?

О. К.: – Так, «Українська мова і література. Зарубіжна література», «Українська мова і література. Англійська мова і література» – це педагогічні спеціальності, а випускники програм будуть працювати в НУШ. Основне, на чому базується така школа, – це педагогіка партнерства. Вчителю надається самостійність в організації роботи з учнями. Він створює простір для реалізації талантів дітей, розвиваючи в них цілу низку компетентностей. Це дуже широка, глобальна гуманітарна освіта, тому випускник повинен іти в ногу з часом, і саме такого ми готуємо.

• Запровадження так званих «подвійних» освітніх програм «Українська мова та література. Зарубіжна література», «Українська мова та література. Англійська мова та література» свого часу стало одним із викликів для кафедр, бо довелося поєднувати різні на перший погляд напрями, перерозподіляти години… Чи виправдали ОП очікування? Наскільки вони популярні?

Н. В.: – «Подвійні» програми дуже популярні, маємо на них хороший набір. За 4 роки студенти можуть опанувати 2 спеціалізації, а тому мають більше шансів на працевлаштування. А це найважливіше, адже вчимо для того, щоб випускники здобули знання, диплом знадобився при влаштуванні на роботу. Особливий попит має «Українська мова та література. Англійська мова та література». Наші викладачі звикли працювати, робота нас любить, а ми – її (усміхається. – Авт.). Усвідомлюємо, що оновлення робимо заради тих людей, які приходять щороку в наші аудиторії.

Війна не завадила вшануванню знаних випускників-філологів: письменників Івана Чендея і Петра Скунця та мовознавців Василя Німчука і Михайла Сюська

• В Україні майже щороку оновлюють перелік творів для шкільної програми і майже щоразу довкола цього тривають дискусії. Яких письменників чи окремі твори варто б додати в контексті війни, на Ваш погляд?

О. К.: –  Програми з української та зарубіжної літератури завжди потребуватимуть перегляду, на це впливають запити часу. На мій погляд, програми перевантажені великою кількістю творів, тому дитина не може осмислити всі тексти належним чином. Також спостерігаємо й вікову невідповідність у виборі творів для шкільного вивчення. Це питання вимагає уваги й розв’язання на рівні укладання таких програм. Але найважливішу роль у процесі опанування літератури відіграє все-таки майстерність педагога. Сучасний вчитель не повинен нав’язувати догми щодо розуміння художнього тексту. Це повинна бути вільна розмова, вільне розмірковування над природою твору і над тим, який резонанс цей твір викликає в учня. Тепер важливо внести в програму ті твори, що пояснюють психологію людини в часи війни (або в інших екстремальних обставинах), які показують шляхи виходу з травматичних досвідів. Актуальними залишаються твори митців, які були учасниками війни. Думаю, для сучасної дитини будуть цікавіші сучасні письменники, хоча я не применшую роль класиків. В останні десятиліття з’явилося багато хороших текстів сучасних авторів. Відстежую ці речі, бо читаю курс української літератури початку ХХІ ст. для магістрантів. Наприклад, з-поміж прозаїків варто вирізнити Сергія Жадана, автора роману «Інтернат», у якому йдеться про духовне «випрямлення» українця, що приходить до самоусвідомлення через екзистенційну драму. Головний герой твору – вчитель української мови – здійснює подорож до окупованого міста, щоб забрати з інтернату свого племінника. Це історія про те, як руйнується комплекс меншовартості і як українець приходить до своєї ідентичності. Крім того, Сергій Жадан – прекрасний приклад того, яким має бути митець під час війни. Він є активним громадським діячем, волонтером, людиною, яка доносить до читача важливі духовні цінності.

• Знаю, що на період воєнного стану припали дві конференції – з нагоди 100- і 80-річчя класиків, Шевченківських лауреатів Івана Чендея і Петра Скунця. Якими були наукові заходи в умовах, не зовсім сприятливих для відзначення, та які інші події відбулися на українському відділенні?

О. К.: –  Наукові конференції були заплановані ще восени, їх підтримав Інститут літератури імені Шевченка. Його директор, Микола Григорович Жулинський, завжди сприяв таким ініціативам нашої кафедри. Сталася одна містична річ: за кілька місяців до проведення ми призначили конференцію на пошану Петра Скунця з нагоди його 80-річчя на 24 лютого. Зрозуміло, що, прочитавши новини того дня, ми розгубилися, але змогли опанувати себе і таки провели науковий форум, хоч і в скороченому форматі. Дуже вдячні всім, хто підтримав нас, а серед учасників були вчені з різних частин України. У П. Скунця є багато поезій, що будуються на передчутті тривоги за рідну землю, це вірші-одкровення, вірші-перестороги. До конференції були організовані різні заходи, у тому числі й поетичний флешмоб у соцмережі «Фейсбук». Ми попросили доцента Василя Шарканя підготувати відео з афоризмами Петра Скунця. І коли він обговорював змістове наповнення відео з доценткою нашої кафедри Олександрою Ігнатович, то на перший слайд їм дуже «просилася» фраза: «Вже дійшов би москаль до Хуста, до Парижа, до Нью-Йорка. Не пускає Чечня». Це було написано в період, коли Чечня відстоювала свою незалежність. Ми розуміємо, що там усе закінчилося трагічно, але цей народ теж волелюбний, а історія повторюється. І цю історію зчитував Петро Скунць… Для нього було зрозуміло, що війна буде, що нам доведеться відстоювати свою державу. Тому не дивно, що ми обрали 24 лютого днем проведення конференції. Поети – це наші духомовці, які глобально осмислюють проблеми й національного, і загальнолюдського буття.

Конференція з нагоди 100-річчя Івана Чендея логічно продовжила заплановану наукову роботу. Іван Чендей – це людина, яка теж у своїй прозі осягала питання нашої ідентичності. Це потужний письменник-етнопсихолог, який подав широку панораму різних ситуацій, що спонукають замислитися: хто ми є, ким ми є? Яка в нас внутрішня духовна база? Саме письменники є своєрідними вчителями у школі життя, вони розкривають психологію народу і в художній формі пояснюють, які цінності важливі, щоб нація була.

Н. В.: –  Ми записуємо це інтерв’ю на філологічному факультеті в бібліотеці Василя Німчука – визначного українського вченого-лінгвіста, члена-кореспондента Національної академії наук України, доктора філологічних наук, професора, нашого земляка із села Довге на Іршавщині, який багато років пропрацював в Інституті української мови НАН України (директором, завідувачем відділу). Ця бібліотека подарована університетові з доброї волі Василя Васильовича. За сприяння керівництва університету, факультету вона розміщена в добре обладнаному спеціальному приміщенні. Втішно, що її урочисте відкриття у травні набуло розголосу. В.В. Німчук багатьом із нас дав путівку в життя, а його наукова спадщина є невичерпною духовною скарбницею, тим життєдайним джерелом, яке живить справжні, глибокі наукові дослідження. Також нещодавно ми пошанували пам’ять Михайла Сюська – доктора філологічних наук, професора, декана філологічного факультету, багаторічного завідувача кафедри української мови (з нагоди його 85-річчя), який майже пів століття віддав подвижницькій праці в Ужгородському університеті. Ці заходи відбулися в складних умовах, але вони свідчать про те, що ми продовжуємо жити, працювати, і це важливо.

Для кожного покоління – свої методи українізації

• З вересня минулого року на філологічному факультеті можна скласти іспит на визначення рівня володіння державною мовою 2.0 (для виконання службових обов’язків). Які результати його проведення? Чи триває іспит в умовах війни?

Н. В.: – Спочатку іспит призупинили, але вже з 27 квітня робота продовжується. Маємо підготовлений відповідно до вимог комп’ютерний клас, навчений персонал, екзаменатори з кафедри української мови залучені до перевірки робіт. У перші дні було певне несприйняття, люди приходили з претензіями, мовляв, навіщо це? Але ми методом переконання, толерантним ставленням дали зрозуміти, що раз є рішення уряду, то це потрібно. Треба просто вивчити, скласти іспит, нічого складного в ньому немає. Державний службовець повинен мати сертифікат. Тому люди, які приходять тепер, мають вже зовсім іншу мотивацію.

• На Закарпатті проживає чимало людей, які рятуються тут від війни. Багато з них – російськомовні, утім хочуть вивчати українську, володіти нею на належному рівні. Знаю, що філологічний факультет долучився до освітньої ініціативи з вивчення мови. Розкажіть, як відбуваються заняття, хто їх проводить?

Н. В.: – Оскільки на Закарпаття приїхало багато людей із різних областей України, постало питання поліпшення їхнього знання української мови. Наші колеги відгукнулися на таку пропозицію організувати курси. Вони діють на базі 4 гуртожитку. Раз на тиждень відбувається заняття. Кожен, хто має бажання, може доєднатися, на будь-якому рівні. Наші викладачі намагаються до кожного знайти підхід. Йдеться про комунікативний аспект, про культуру мовлення. Мета курсів – щоб люди комфортно почувалися в нашому комунікативному середовищі. Викладачів залучають за потребою. Поки що викладає доцент Анастасія Вегеш. Допомагає їй кандидат філологічних наук Марія Яцьків. Приходять на заняття люди різного віку, різних професій, ті, які змушені були втікати від війни, яким довелося пройти через низку випробувань. На кожному із занять розглядаються відповідні теми: моя сім’я, професія, погода, природа, зовнішній вигляд, місто, магазин, транспорт та ін. Учасники готують короткі повідомлення, а потім усі разом аналізують мовлення. Вони радо складають монологи, вступають у діалоги, вони говорять українською. Згодом, якщо виникне потреба, долучатимемо інших викладачів. До речі, працюють вони на волонтерських засадах.

Вважаю, що насильно мову не вивчиш. Має бути лагідна українізація. Потрібно, щоб держава створила умови, як у балтійських країнах. Якщо буде воля держави, викладачі виконають завдання. Але підхід має бути розумний. Я більше схиляюся до думки, що має пройти час, покоління мають дорости до цього. Та зараз важливо думати про нові проєкти, щоб зробити так, аби вивчення мови стало покликом душі.

• Час від часу на Закарпатті пожвавлюються дискусії, якою мовою говорити з внутрішньо переміщеними особами, які спілкуються російською: підтримувати розмову цією мовою; говорити лише українською; взагалі не спілкуватися… Як Ви вважаєте?

Н. В.: Люди, які приїхали сюди, переважно психологічно травмовані. Тому не варто відвертатися від них лише тому, що говорять російською. Потрібно диференціювати, з ким маєш справу. Молоде покоління свідоме, а середнє і старше мусить перейти той рубіж, до них потрібно ставитися більш спокійно. Для нас приклад – прибалтійські країни.

Коли народ буде поважати свою країну, свою історію, свою культуру, то зникнуть питання про державну мову. І ще: має значення те, що ми бачимо в місті. Думаю, варто зняти плакати з написами про корабель, вони вже зіграли свою роль. Це був емоційний сплеск, ми всі були в особливому, шоковому стані, але тепер їх варто замінити іншими фразами, що будуть запам’ятовуватися людям. У нас така прекрасна поезія, можна взяти крилаті вислови світових класиків… Потрібно виховувати в людей естетичні смаки. Це теж «лагідна» українізація, бо людина мимоволі запам’ятовує таку рекламу. А мат привнесений у нашу мову якраз від східних сусідів у ті часи, коли вони вже «визволяли» нас, коли гноїли в тюрмах, нищили українців за слово, мовлене українською… Важливо використовувати українські слова і в назвах місць відпочинку, магазинів тощо, бо дуже багато в назвах запозичень, які спотворюють образ нашого прекрасного українського європейського міста.

• Що, на Вашу думку, потрібно робити тепер, аби тренд на українське не забувся, а ми не повернулися до подібної невизначеності?

Н. В.: – Потрібно вилучити те, що нам заважає, зокрема російськомовну попсу. Щоб у місцях, де проводить час молодь, звучало українське слово, українська пісня. Старше покоління сприймає все по-іншому, тому мусить пройти певний час. І кожен має робити все від нього залежне на своєму місці. Я за «лагідну» українізацію. Вважаю, що не можна навчити силою, якщо людина не хоче, не має мотивації. А якщо знатиме, що на роботу не візьмуть нікуди без знання української мови, підтвердженого відповідним сертифікатом, сама шукатиме можливості вивчити її.

О. К.: – Потрібно дивитися, з яким поколінням працюєш. Діти, народжені в незалежній Україні, усвідомлюють вагу всього українського, особливо якщо в родині було націєцентричне виховання. Для старшого покоління, що все життя розмовляло російською мовою, формат «насильної» українізації не спрацює, а викличе спротив. Це як у «Мойсеї» Івана Франка: покоління має змінитися, щоб люди зрозуміли, що земля обітована дається ціною довгого шляху до самоусвідомлення. Мова – це питання самоусвідомлення. І важливо, щоб на поліпшення іміджу, престижу мови й держави працювали державні структури та інституції.

• І не можу не спитати, як Ви ставитеся до ініціативи писати власну назву країни-агресора, її міст із малої літери? Це вияв нелюбові чи недотримання правил?

О. К.: – Є правопис, який каже, що власні назви пишемо з великої літери, і коли ми дотримуємося правила, то засвідчуємо нашу освіченість і культуру. Ми – духовна нація з великими традиціями, що сповідує демократичні цінності. На певному етапі таке написання, як і фраза про російський воєнний корабель, свою функцію виконало. Доки триває війна, такі речі зрозумілі. Але ми маємо показувати приклад гідності й високої культури, тому варто повернутися до норм українського правопису.

Н. В.: – Не в літері справа, а в людях, які живуть у сусідній країні, в їх жорстоких правителях, злочинні діяння яких спричинили оту вселенську трагедію.