Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Богдан Булеца: «Нині маю важливу місію – передати свої знання»

Педагог, лікар, науковець, що допоміг виховати цілу плеяду відомих фахівців-медиків, серед яких – і ректор Ужгородського університету Володимир Смоланка

0 1 195


Тисячі пацієнтів, незліченна кількість «Дякую!» за врятовані життя, а ще – півстоліття викладацької праціі, сотні студентів, понад 200 наукових статей… У 80-літній славний ювілей Богдан Булеца має що згадати. Лікар, доктор медичних наук, професор, завідувач курсу неврології на медичному факультеті, – він допоміг виховати цілу плеяду відомих фахівців. Серед них – і ректор Ужгородського університету Володимир Смоланка.

Лікар, науковець, викладач Богдан Булеца – про 80 щасливих літ, більшу частину з яких рятував життя і навчав

Богдан Антонович жвавий і усміхнений у свої 80. Мало того, він щодня «намотує» по 12 кілометрів на стаціонарному велотренажері! А під час розмови жартує: «Найгірше знаєте що? Що мені 80  «стукнуло» ☺».

Ми спілкувалися в кабінеті, зі стіни якого можна прочитати майже всю історію Богдана-Миколи Булеци. Тут різноманітні дипломи, грамоти, подяки за віддану роботу в медицині, наукову й педагогічну діяльність у виші, а ще – світлини відомого лікаря, на більшості з яких він оточений своїми студентами і колегами. Сьогодні заради них щодня приходить у неврологічне відділення обласної лікарні. Каже, що має важливу місію у поважному віці – передати власні знання.

Богдан Булеца не розмірковує довго над питанням про щастя, бо добре знає його ціну. Сьогодні в житті йому бракує лиш одного – коханої дружини, з якою прожив 38 щасливих років. Любов існує, – переконливо стверджує Богдан Булеца, життя якого є прикладом відданості; і не тільки сім’ї, а й пацієнтам. Справжній лікар повинен уявляти перед собою не хворого, а свого родича чи близьку людину, – каже він. І хоч на себе не вказує, із розмови зрозуміло, що Богдан Антонович саме з таких. Незаперечним прикладом він був для багатьох. І в свої 80 залишається саме таким – Лікарем, гідним наслідування.

Хлопчик, який змайстрував з двох велосипедів один й ласував шоколадом від німців…

  • У вашій біографії вказано, що маєте два імені – Богдан і Микола. То рідні, колеги і друзі називають вас частіше Богданом ми Миколою?

– У 30-х роках, коли я народився, у греко-католиків було заведено називати дітей двома іменами, друге з яких уважалося священним. Мій дід Микола був греко-католицьким священиком і дуже хотів, аби хтось із онуків мав його ім’я. Так я став Богданом-Миколою. У всіх документах у мене подвійне ім’я, але частіше кличуть Богданом.

  • Напевно, дід хотів, аби онук і його професію перейняв?

– Як ви здогадалися? ☺ Так, дідик хотів, щоб я став священиком. У моїй родині було сім поколінь служителів Господа. Але я обрав зовсім іншу професію, і вплинув на мій вибір батьків брат – вуйко. Він працював лікарем-терапевтом і, починаючи з 5 класу, водив мене до лікарні, показував хворих, багато розповідав про медицину. Відтоді я захотів бути лікарем.

  • У Бога вірите? Відчуваєте Його присутність у своєму житті?

– У старості, мабуть, всяка людина починає вірити в Бога. У молодості було зовсім по-іншому. А після 70 років, думаю, більшість людей вірить у Господа. Може, психологічно так зумовлено, бо людина боїться, що може вмерти, і хоче бути ближче до Нього.

  • Які спогади зберігаєте з дитинства?

– Моя мама працювала вчителькою в Кобилецькій Поляні на Рахівщині. Там промайнуло моє дитинство до 7 років. Я дуже любив майструвати, як і всі хлопці. І одного разу з двох велосипедів – маминого й вітчима – склав одні біціґлі. Дістав тоді добряче від мами, бо обидва велосипеди були справні. Тому мусив переробити все, як було ☺.

Ще один випадок пригадую, коли я забрав від свого вітчима мотоцикл Іж-49, заїхав на ньому на камінь і зробив сальто… Мотоцикл перекинувся, а я летів уперед. Наслідки могли бути жахливі…

У школі я навчався в Солотвині, тоді вступив на медичний факультет, а після його закінчення, у 1959 році, дістав направлення в Харківський інститут неврології і психіатрії. Там закінчив клінічну інтернатуру, потім аспірантуру. А з 1964 року працюю в нашому університеті.

  • А роки війни закарбувалися якось у спогадах?

– Я народився 1936-го, тож під час війни мав 4–5 років. Жив тоді у Кобилецькій Поляні… А можна розповідати, що пам’ятаю?

  • Чому ні?

– ☺ Пам’ятаю, в Кобилецькій Поляні були німці, які годували мене шоколадом. Саджали собі на коліна і казали: «Їж». Коли я підріс, мені говорили, що німці погані, а я боявся заперечити. Про себе ж думав: хіба таке може бути, якщо я чудово пам’ятаю, як вони годували мене шоколадом.

«Треба, аби людину хтось зацікавив, потрібен цей поштовх від іншого»

  • Яким було навчання медиків у 50-х роках?

– На лекції ми ходили обов’язково, практичні роботи мали в лікарні, як і сучасні студенти-медики. Однак на всі іспити ходили, бо кредитно-модульної системи не було, тому «автоматом» оцінку ніхто не отримував. Тоді студенти були іншими. Я викладаю понад півстоліття, іноді беру свої журнали з оцінками й порівнюю. То в цей час приблизно однакові результати у студентів.

Взагалі, студентські роки пам’ятаєш усе життя: це перша любов, заняття спортом… Я дуже любив кататися на лижах. Пам’ятаю, що в дитинстві у Кобилецькій Поляні мав дерев’яні лижі, зав’язував їх до ніг гумою, і так спускався з гір. Завжди любив велосипед, колись катався в горах, і сьогодні люблю проїхатися влітку, правда, іноді падаю ☺. У моєму віці це вже трохи небезпечно. Маю вдома стаціонарний велосипед, щодня після роботи «проїжджаю» 10–12 кілометрів на швидкості приблизно 30 кілометрів за годину.

  • Молоде покоління медиків нерідко критикують за непрофесіоналізм…

– Проблема сучасних медиків у тому, що вони не відстежують тенденції в медицині. Переважно лікар отримав диплом і гадає, що цього достатньо. Я бачу це по районних, сільських лікарях. Але ж є спеціалізовані журнали, у яких описують усі новинки, винаходи, – їх варто читати. Можливо, лікарі не мають часу, або бажання. Не знаю, чому так…

  • Чому у медицині ви обрали неврологію?

– Коли я навчався на 4-му курсі, з Харкова приїхав доктор наук на прізвище Ріхтер. На той час він був відомий психоневролог, психіатр, невропатолог, та й загалом дуже цікавий чоловік. Він звернув на мене увагу. Я став старостою неврологічного гуртка, яким він керував, а потім зацікавився і самою неврологією. Сьогодні думаю, що все ж треба, аби людину зацікавив хтось, потрібен цей поштовх від іншої людини. У моєму житті це був Ріхтер.

Пізніше я навчався в інтернатурі й аспірантурі інституту, де він працював. Там захистив і кандидатську дисертацію.

  • Розкажіть про своїх учнів, чула, що серед них і наш ректор Володимир Смоланка. Чи не так?

– Так, я вчив Володимира Смоланку і його брата. Вони обидва знані лікарі, були здібними студентами. Про Володимира можу сказати, що він завжди вирізнявся великим розумом і головне – прагнув знань. Пам’ятаю, як працював у Берегові, а я приїхав туди на консультацію. То, побачивши його, питаю лікарів: «Цей Смоланка нещодавно закінчив університет, правда?» Вони підтвердили, і додали, що молодий чоловік уже намагається оперувати. Навчався Володимир дуже добре. Якщо тоді на іспиті я ставив п’ятірку, то це було дуже великим ділом. Бо в ті молоді часи я був суворим, це тепер я постарів і пом’як ☺.

Володимир Іванович усесвітньо відомий, знає англійську так, як я українську. Він Людина з великої літери, і я дуже радію, що в нас такий ректор. Розумієте, ректор має бути таким, щоб із ним можна було й поговорити, щоб він міг прийняти тебе й вислухати.

Пригадую, в УжНУ були такі очільники (не хочу називати прізвищ, я пережив багатьох ректорів), до яких було важко добратися. Був такий випадок, коли одному психіатру не вистачало годин, і йому додали судову медицину. Я ледве добрався до ректора й став пояснювати, що так не може бути, бо це не фахівець із тієї дисципліни. А він відповів мені: «А що – у вас є окремі лікарі на ліве і праве вухо?». Із Володимиром Івановичем зовсім не так – він усе розуміє.

Мій останній учень – Олександр Поляк, у якого я був керівником кандидатської дисертації. Сьогодні працюю з молоддю у лікарні, щотижня проводжу клінічний обхід, влаштовуємо конференції. А ще понад 40 років керую неврологічним гуртком. Курсом неврології керую з 1968-го. Дуже багато гуртківців їздили й сьогодні їздять на конференції за кордон. Нині займаємося темою розсіяного склерозу, який уражає молодь, а також інсультами.

«Паралізуюча малина», «винний» крем для взуття і лікарська ерудиція

  • Які цікаві випадки пригадуєте зі своєї лікарської практики?

– Близько 10 років тому у Великому Березному виявили групу хворих, яких паралізувало. Районний невролог одразу зателефонував мені, бо не розумів, звідки така кількість і так раптово. Цікаво, що всі паралізовані вживали малину. Але ж від неї не паралізує, правда? Ми надіслали кров на аналіз – було виявлено африканський вірус Західного Нілу. Тоді я звернувся до біологів з цією інформацією, і вони припустили, що перелітні пташки принесли цей вірус, вони ж клювали малину, і в такий спосіб заразилися люди.

Ще один цікавий випадок стався в Берегові. За відносно короткий час там зафіксували багато інсультів. Причому траплялися вони у хворих, які пили вино. Я приїхав туди, розговорився з недужими, й один із них розповів мені причину інсультів: «А, знаєте, тут такоє діло… Ми робимо вино. Коли викачуємо його четвертий раз, колір слабий…». І що, думаєте, вони додавали? – Коричневий крем для взуття. Зрозуміло, що там токсичні речовини. Зате вино ставало за кольором дуже насиченим.

Взагалі були різні історії – і хороші, і не дуже. 10 років тому прийшов до мене один юрист, який попросив оглянути його 24-річну дочку, що лежала у міській лікарні. Я пообіцяв подивитися, але попередив, що наступного дня їду у відпустку на море. Дівчині я встановив діагноз гнійний менінгіт. Призначив лікування і поїхав. Через 2 чи 3 тижні зустрічається зі мною цей самий юрист і каже, що дочка померла. Виявилося, що після мого від’їзду були консиліуми, дівчину лікували від туберкульозного менінгіту, а врешті виявилося, що менінгіт був справді гнійний. Судовий процес у цій справі тягнеться донині. Мене не звинувачують ні в чому, але звинувачують деяких лікарів.

Пригадую і чимало хороших історій, коли діагнози були своєчасні й правильні, і люди видужували. Приносили до лікарні на ношах, а виходили звідти люди цілком здоровими. Коли ти допоміг, маєш приємне відчуття на душі. Був час, коли я досить часто виїжджав у райони. Якось викликали в Берегово, де в чоловіка були судоми, епілептичні напади. Дружина плаче, в неї помирає чоловік, в дітей – батько. Тоді питаю її: «Ви були в лісі?» – «Так, були», – відповідає. «А кліщ його кусав?» – «Кусав». Коли взялися лікувати кліщовий енцефаліт – параліч із приступами повністю минають. Якби вчасно не встановити діагноз, людина померла би за два-три дні.

  • Чого навчаєте своїх сучасних студентів?

– Передусім я хвалю свою неврологію, кажу, що це медична математика, де потрібно думати головою. Якщо не хочете рухати мізками, ліпше не йти в неврологію. Сьогодні цей напрям медицини дещо спростили комп’ютерні технології. Але ще 30 років тому всього цього не було, і потрібно було знати топіку (розміщення вогнища хвороби чи ураження. – Ред.), з’ясувати причини й вилікувати людину.

На гуртках вивчаємо парапсихологію, гіпнотерапію, акупунктуру. Студентів цікавлять ці науки, але найбільший інтерес – коли показую гіпноз. Практикую його близько 50 років.

Мушу сказати й про наше відділення кілька добрих слів. У нас хороший головний лікар, чудовий завідувач. Не маємо жодних конфліктів на зразок того, що це лікарня, а це університет. Ми розуміємося. Найгірше знаєте, що? – Що мені 80 «стукнуло» ☺.

  • Це багато чи мало?

– ☺ Це мало, бо ще багато хотів би зробити, але відчуваю, що 80 – то 80.

  • Не можу не спитати про гіпноз. Де навчилися його робити і як часто застосовували у медичній практиці?

– Знаєте, є такі стани в людини, коли гіпноз діє краще, ніж пігулки. До прикладу, коли є нав’язливий страх захворіти, транквілізатори й антидепресанти діють тимчасово. А під час гіпнозу я можу зняти цей страх надовго. Я навіюю хворому, що це тимчасово, що воно мине, й ефект дуже добрий.

Голкотерапією я перший почав займався на Закарпатті. Всі сучасні місцеві голкотерапевти вже вчилися у мене. Опанував її в Харкові в одного китайця, який навчався зі мною в аспірантурі. А гіпнотерапії навчився в клініці неврозів. Взагалі в мене харківська школа.

«Щастя – це коли хочеться йти на роботу і хочеться йти з роботи»

  • Сьогодні науці приділяєте час?

– Якщо казати чесно, моє найважливіше завдання сьогодні – навчати студентів. На другому місці – наука. Я вділяю їй час, пишу статті тощо. Але в старості хочеться максимально передати свої знання студентам. Хочу, щоб вони знали неврологію, бо є такі хвороби, де без цих знань не обійтися.

  • Яким мав би бути справжній університет, як думаєте?

– Знаєте, мушу сказати, що не уявляю собі чогось іншого, аніж наш університет. Я побував у багатьох вишах Братислави, Праги, Будапешта, Дебрецена… І не сказав би, що чогось нема в нашому університеті. Я про лікарський профіль, звичайно. Наші медики мають дуже хорошу базу.

  • А справжній лікар – який він?

– По-перше, він має бути людиною. Коли приходить хворий, треба уявляти на його місці свого родича, близьку людину, щоб ставитися до хворого відповідно. Лікар повинен цілком віддаватися хворому, намагатися максимально зарадити. У жодному разі не можна ставитися поверхово, бо людина прийшла не просто так. Навіть у банального головного болю може бути сто причин. І треба розібратися, про що свідчить цей біль. Тому лікарська душевність і прагнення допомогти мають бути на першому місці.

  • У переліку ваших наукових праць є й книга «Інтим». Про що вона?

– У 70-і роки я займався сексопатологією. У будинку санітарної освіти відкрив власний кабінет, і до мене приходили молодята з різними запитаннями. Я розвінчував міфи, пояснював генетичні особливості. Бачив, що люди виявляють велике зацікавлення тематикою, тож написав книгу у співавторстві. Там ідеться про ставлення чоловіка до жінки, розкрито важливі питання їхнього інтимного життя.

  • Хто підтримував вас і досі підтримує на всіх етапах життя?

– Підтримувала мене моя дружина, яка, на жаль, уже в інших світах…Ми нею прожили 38 щасливих років. Підтримувала й досі підтримує мене дочка, яка сьогодні теж працює в УжНУ завідувачем кафедри, здобула звання доктора наук (Сібілла Булеца. – Ред.). Вона взагалі молодець, має чотирьох дітей.

  • То скільки у вас загалом онуків?

– Знаєте, я розлучився з першою дружиною. Від неї маю ще сина, 1968 року народження, сьогодні вони живуть в Ізраїлі, ми спілкуємося. У цього сина є двоє дочок. Тож загалом у мене двоє дітей і шестеро онуків.

  • Чи є у вашому житті щось таке, про що шкодуєте, або чим, навпаки, дуже пишаєтеся?

– Шкодую, що одружився вперше невдало. Більше, мабуть, нема про що шкодувати. Якби тепер закінчував школу, однаково пробував би вступати на медицину. Абсолютно не шкодую, що став медиком. Я любив науку, і після університету поставив собі за мету займатися й нею.

  • Чи знаєте, що таке щастя і чи почуваєтеся щасливим сьогодні?

– Щастя – це коли людина живе з щасливою жінкою, має роботу, яку любить. Це коли тобі хочеться йти на роботу і хочеться йти з роботи. І щастя, коли людина не хворіє. У моєму віці здоров’я на першому місці. Сьогодні в мене є тільки робота. Їй віддаюся повністю. Після неї приходжу у велику порожню хату. У такі хвилини важко страшенно… Жінкам легше без чоловіків, бо можуть себе чимось зайняти: куховарять, прибирають. А мені, який ніколи в житті не готував, бо все дружина робила, доводиться сьогодні всяке вигадувати. Тому вважаю, що щастя – коли ти щасливий і вдома, і на роботі.

  • Не можу не запитати вас про справжню любов, адже у вашому житті вона була…

– Я вважаю, що любов є. Вона пов’язана, напевно, зі структурами головного мозку, з гормонами, про які ми ще не знаємо. Це коли ти відчуваєш, що без людини не можеш жити, що вона потрібна тобі щодня. У мене вона була, з дружиною Октавією. Про мою любов можна писати історію…

…Але це вже історія іншого інтерв’ю.

Наталія Каралкіна
Фото, відео Віталія Завадяка

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.